«Плету життя заново»: харків’янка Анастасія Стороженко після переїзду знайшла натхнення у творчості

До повномасштабної війни Анастасія Стороженко з чоловіком і сином жили у Харкові. Жінка працювала у різних сферах, виховувала сина, будувала плани на майбутнє. Після 24 лютого 2022 року її сім’я, як і тисячі інших, була змушена поспіхом залишити рідне місто. Вони їхали до батьків, які мешкають у Горішніх Плавнях, лише «на кілька тижнів», але залишилися на роки.

— Синові на момент переїзду було лише шість років, він тільки пішов до першого класу. Перші тижні, місяці ми все чекали, коли ж повернемося додому. Для багатьох переселенців саме ця ілюзія тимчасовості стає психологічною пасткою: ти ніби ставиш життя «на паузу», очікуючи, що ось-ось усе закінчиться. Але час іде, а життя ніби стоїть.

Зрозумівши це, жінка прийняла нову реальність. Син пішов до школи, з’явилися друзі, гуртки, нові знайомства, робота.

До війни Анастасія працювала у різних сферах: продавала медичне обладнання, займалася онлайн-продажем взуття, працювала в екологічному проєкті «Батарейки, здавайтеся!».

Після переїзду доволі швидко влаштувалася на місцеве підприємство. Три роки роботи допомогли адаптуватися, але внутрішньо вона відчувала, що займається не тим, чого насправді хоче.

Вона звільнилася й раптом відчула дивну порожнечу.

— Я дуже діяльна людина. Мені потрібно щось робити. А тут — тиша. Тоді я повністю відмовилася від соціальних мереж на кілька місяців. Просто пішла в такий собі дзен. І саме в цій тиші з’явилася несподівана ідея.

Родина облаштовувала терасу на дачі, і Анастасія вирішила сплести для неї кашпо. Купила трохи матеріалу, знайшла відео в інтернеті й сплела свій перший горщик.

— Це був такий захват, що я не можу передати. Чоловік із сином були на риболовлі, а я побігла до них із тим кашпо й кричала: «Подивіться, що я створила своїми руками!». Я дуже пишалася собою, відчувала, що маю спробувати ще.

Чоловік підтримав — і Анастасія взялася за роботу. Перші вироби вона винесла продавати на ринок. Це був ще один новий досвід.

— Я дуже хвилювалася. Взагалі не знала, чи це комусь потрібно. Але реакція людей стала переломним моментом. Перехожі підходили й казали: «Боже, яка краса!». Саме ці слова надихнули й дали впевненість, що я рухаюся в правильному напрямку. Так почалося глибоке занурення у ремесло.

Години відеоуроків, вивчення технік, пошук форм, експерименти з кольорами — майстриня передивилася купу відео. Вивчала, як плести, які є віхерунки, як форму тримати.

Сьогодні Анастасія створює десятки різних виробів: кашпо, кошики, декоративні елементи, підвісні конструкції.

Матеріал, з яким вона працює, називається штучний ротанг.

— Це полімерний матеріал. Дуже класний. Не вигорає на сонці, не тріскається від морозу, миється, має купу кольорів і текстур.

Рукодільницю особливо захоплює те, що один і той самий предмет можна обіграти абсолютно по-різному.

— Ту саму ємність можна обплести по-різному — і це будуть зовсім різні вироби. Я люблю, коли все акуратно лягає. Підтягуєш пальцями, поправляєш, щоб не було заломів. У роботі важливе все: форма, натяг матеріалу, ритм плетіння. Навіть спосіб, яким проходить лоза між стійками.

Робота часто потребує фізичної сили. Жінка каже, що пальці стали грубішими.

— Спочатку дуже боліли руки, — сміється, згадуючи, як одного разу легко донесла кілька важких пляшок із водою. — Думаю, о, руки вже точно стали сильнішими.

Плетіння для Анастасії вже стало не лише ремеслом, а й способом психологічного відновлення.

— Іноді я працюю в повній тиші. Просто плету й слухаю свої думки. Під час роботи приходять нові ідеї. Хоча часто їх подають самі клієнти.

Наприклад, декоративні кулі для ресторану вона створила на прохання замовниці з Кременчука. А прямокутні великодні кошики з’явилися після прохання іншої замовниці.

— Я не вміла, але подумала, що треба пробувати. І все вийшло.

Відкритість до експериментів допомагає майстрині розвиватися. Найскладнішим замовленням вона вважає шість великих однакових тубусів.

— Зробити кілька абсолютно ідентичних виробів — це справжній виклик. Іноді доводиться повністю переплітати роботу. Можна зробити щось одне, але коли потрібно шість однакових — це вже зовсім інший рівень.

Натомість найменшим виробом була крихітна конструкція для гачків.

Купують не кошики, а затишок

Особливе місце у серці майстрині займають клієнти-переселенці. Жінка каже, для неї величезне задоволення, коли її вироби купують люди, які теж були змушені покинути власний дім.

Вона часто чує дуже болючі історії. Жінка з Добропілля, родина з Костянтинівки, люди, які втекли лише з одним пакетом речей…І навіть після пережитого вони прагнуть створити затишок.

— Уявіть: у тебе нічого немає, але тобі хочеться поставити вдома красивий кошик чи квіти. Це і є справжнє життя.

Для Анастасії ці історії дуже важливі, бо торкаються самого серця. Вона каже, що вкладає у свої вироби певний емоційний сенс.

— Я думаю про те, щоб люди могли вийти на свою терасу, сісти з кавою в тиші, без вибухів і страху. І насолоджуватися красою, яку я створюю для них власноруч. Це моя спроба повернути людям відчуття дому.

Надихають люди

Вже п’ятий рік Анастасія з сім’єю живе на Кременчуччині, але іноді відвідує рідне місто.

Коли вперше після евакуації приїхала до Харкова, емоції накрили її повністю.

— Мені хотілося обійняти місто серцем.

Вона згадує чисті вулиці, доглянуті двори, людей, які навіть під обстрілами продовжують дбати про місто.

— У парку натирали ліхтарі. Комунальники розгрібали граблями пісок на дитячих майданчиках! Я не знаю, звідки люди беруть сили. Харків — неймовірне місто. Хто там жив, той зрозуміє.

Про Горішні Плавні Анастасія говорить із великою вдячністю й підкреслює, найбільше її надихають люди. За роки життя у місті вона познайомилася з багатьма добрими людьми — на роботі, на ринку, серед покупців.

— Я зустріла багато світлих людей. Можливо це тому, що я свідомо намагаюся не концентруватися на негативі. Якщо щось погане й відбувається, я просто не загострюю на цьому увагу.

Мрія про ретрит-центр

Попри те, що сьогодні життя жінки тісно пов’язане з плетінням, найбільша мрія Анастасії значно ширша. Вона хоче створити простір для жінок і дітей, які пережили війну.

— Я дуже хочу відкрити ретрит-центр. Ідея народилася після знайомства з жінками, які втратили дім, чоловіків, нормальне життя. Мені хочеться, щоб такі жінки могли хоча б трохи відновитися. Відчути тепло, спокій.

Наприкінці розмови Анастасія згадує книгу «Іди туди, де страшно». Вона сміється: «Я думаю, що зараз узагалі не треба заходити в зону комфорту».

Наразі її життя — пряме підтвердження цих слів. Війна змусила починати все заново: змінити місто, професію, оточення, але саме ці зміни відкрили нові сторони її самої.

Своє захоплення жінка не називає бізнесом. На кошиках поки не виходить заробити. Це більше для душі, каже Анастасія, проте в її словах немає розчарування. Навпаки — є вдячність.

— Якщо в тебе є поклик щось робити — треба йти за ним. Ти ніколи не знаєш, куди це приведе. Я плету життя заново й отримую від цього задоволення, поповнюю ресурс і несу радість іншим. Це дуже важливо для мене.

Джерело інформації: Телеграф