«У мене був страх, що я зараз помру, а комусь залишаться мої діти»: колишня бранка Кремля Юлія Дворниченко

Юлія Дворниченко – мама двох синів, яка майже два роки провела в полоні РФ. Вона пережила катування в сумнозвісній катівні «Ізоляція» в Донецьку, фізичний і психологічний тиск, а після звільнення – ще одну боротьбу: за повернення своїх дітей.

Затримали на очах у сина

До полону жінка жила на окупованій території разом із сім’єю. Працювала у різних сферах, соцробітницею, перевізницею – доставляла людей через блокпости між окупованою та підконтрольною територіями, доки це було можливо.

У ніч на 9 березня 2021 року до їхнього будинку увірвалися представники так званого «МДБ ДНР» (Міністерство державної безпеки Донецької народної республіки) зі звинуваченнями в шпигунстві на адресу Юлії та її чоловіка. 

У той час вдома були діти. Молодший спав, а старший, 17-річний Данило, став свідком затримання мами. 

Її забрали, а діти залишилися самі. Лише за місяць, коли під погрозами відправити дітей до дитбудинку жінку змусили підписати зізнання у злочинах, яких вона не вчиняла, подрузі Юлі дозволили взяти хлопців під опіку.  

Майже два роки жаху в найстрашніших катівнях. Невідомість. Відсутність надії. Й найбільший біль – за дітей…

Головна мета – повернути дітей

Юлію Дворниченко звільнили під час одного з найбільших обмінів 17 жовтня 2022 року, коли було повернуто 108 українок. 

Першочергова мета, яку поставила собі жінка після звільнення, — повернути дітей з окупації.

— Я дуже мріяла про цю зустріч. Але мені було страшно. Я не розуміла, які вони тепер, що в них у голові, як вони мислять.

Було непросто, але родина нарешті зустрілася. 

Фото з обміну 17 жовтня 2022 з відкритих джерел в інтернеті

— Було важко. Відновлення після полону, розуміння, що діти вже виросли, що вони мають важкі психологічні травми… Досі цілком відновитися не вдалося ні їм, ні мені. Думаю, це на все життя. Може колись, я скажу інакше, але поки що нам до повноцінного відновлення далеко. 

Зараз Юля з синами живуть разом. Жінка активно займається громадською діяльністю, підтримує тих, хто повертається з полону, й відкрито розповідає про злочини РФ проти цивільних українців.

На національній і міжнародній аренах вона розповідає про власний досвід і пережитий полон. 

На фото Юлія (ліворуч) разом з членкинями ГО «Нумо, сестри!» під час адвокаційних заходів в Нью-Йорку

«Моя місія — не мовчати та говорити про це все страшне, що робить Росія», – пояснює жінка.

Про важливість сімейної реабілітації

Юля Дворніченко регулярно акцентує на проблемі дитячої реабілітації та браку підтримки для молоді після повноліття.

— Марка, молодшого сина, підтримують неурядові організації, а для старшого вже ніякої підтримки немає, бо він повнолітній, хоча на момент тих подій йому було 17 років. Він досі дуже травмований, – каже жінка.

Вона розповідає про досвід синів і підкреслює важливість спільного відновлення батьків і дітей.

— У мене два сини й дві різні історії. Молодший швидко адаптувався, старший навпаки довго не хотів спілкування. В нього був важкий депресивний стан. І я не знала, як допомогти з цим впоратися. 

Колишня бранка Кремля зізнається, що часто відчуває провину перед дітьми.

— За те, що сталося, за втрачений час, за всі страхи. Справляємося за допомогою психолога. Я довго не погоджувалася на роботу з ним, але зараз тільки психолог і допомагає. 

Юлія підкреслює, що важливо звертатися саме до фахівця, який працює з травмою.

— Було непросто знайти психолога, який мені допоміг, я пробувала пару фахівців, які, на жаль, ніяк не допомогли, навіть погіршили мій стан. Певний час я боялася психологів і уникала будь-яких консультацій, але згодом знайшла справжню фахівчиню, яка вміє «витягнути з прірви».

Саме вона навчила, як впоратися з панічними атаками, які «накривали» по сім разів на день.

— Я кричала, що вмираю. Сіяла ці страхи у власний розум і розум своїх дітей. Я робила це несвідомо, бо в мене був страх, що я зараз помру, а мої діти залишаться невідомо кому…. 

Юлія зізнається, панічні атаки зводили з розуму. Діти теж боялися, що мама може померти й лише психологиня допомогла зрозуміти, що це панічна атака і вона не несе смерті. 

— Якось ми з молодшим сином потрапили на сімейну реабілітацію, де і йому, і мені пояснили, як боротися з панічними атаками. І тепер Марік вміє мені допомогти. Він контролює мій стан, разом ми «дихаємо по квадрату, робимо «метелик». Тобто завдяки сімейній реабілітації, в мене вдома з’явився міні домашній психолог. І це дуже добре й важливо. 

Жінка також додає, що наразі постраждалі можуть звернутися по психологічну підтримку, яка надається в межах проєкту ГО «Нумо, сестри!» за підтримки ООН Жінки в Україні та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).

Фото з соцмереж Людмили Гусейнової, яке зроблене під час поїздки на сімейну реабілітацію

Юля підкреслює, її діти пережили більше, ніж дано для їх віку. Але це вже не змінити.

— Тепер я просто намагаюся бути поруч, любити їх, підтримувати у всьому. Коли мені в неволі вперше дали зателефонувати дітям, щоб повідомити, що це надовго, сини відповіли: «Мамо, ти ж все можеш». У них завжди було відчуття, що мама може все. Але полон порушив це. 

Фото з соцмереж Юлії, де вона разом з синами

Після звільнення з полону пройшло кілька років, проте і сама жінка, і її діти продовжують адаптуватися до життя. Вони вчаться довіряти людям, бачити світле навіть в темні часи.

— Допомагають друзі, спілкування з людьми,  участь у заходах, поїздки в дитячі табори. Коли в молодшого сина з’являється можливість поїхати за кордон, він дуже радіє, бо завжди знаходить там нових друзів. Разом ми радіємо простим речам: відсутності тривог, можливості виспаними піти на роботу, до школи. Радіємо обмінам і поверненню додому наших. Сини знають, за кого я тримаю кулачки й кого чекаю з полону. І коли бачать обмін, перше питають, чи немає моїх. Частіше відповідаю, що немає, але одного разу ми всіх обов’язково дочекаємось додому. Я вірю в це. 

Раніше ми писали, що «Нумо, сестри!» запустили мистецький проєкт про українок у російському полоні

Також у нас є ряд інтерв’ю з цивільними жінками, які постраждали в окупації:

• «Я обрала життя, тому робила те, що від мене вимагав окупант» — історія дівчини, яка постраждала від сексуального насильства під час війни
• Звільнена з полону 30-річна жінка провела дев’ять днів в металевому контейнері
• «Прокладок не було. Користувалися ганчірками, які знайшли у камері»: колишня бранка Кремля розповіла про жахіття російського полону

Джерело інформації: Телеграф