#Безтебе… «Зателефонував, щоб попрощатися»: рідні розповіли історію загиблого Олександра Кузнецова «Лісника»

«Я дзвоню попрощатися… Я не повернуся з цього завдання», – слова, які Вікторія Кузнєцова досі не може забути. Їх сказав її чоловік Олександр Кузнєцов «Лісник», 2 травня 2024 року, коли телефонував дружині перед виходом на бойове завдання.

Він ніби знав. Спокійно сказав, кому залишити автомобіль, кому — зброю, що потрібно зробити після нього… Я була збентежена, вмовляла його і себе, що це перевтома, але наступного ранку Сашко дійсно загинув.

Історію Олександра «Кременчуцькому Телеграфу» розповіли дружина Вікторія та батьки — Сергій і Валентина Кузнєцови.

Дитинство серед лісів

Олександр народився 10 жовтня 1979 року. Виріс у Білецьківці, де закінчив місцеву школу. Батьки згадують, що він змалку не міг сидіти без діла.

Він був дуже активний. Якщо школа садила дерева, він був серед перших. У нашій школі й сьогодні зростає багато дерев, які посадив саме Сашко. Він дуже любив природу, – розповідає мама.

Після дев’ятого класу хлопець вступив до тодішнього професійного училища №2 у Кременчуці, де отримав професію електрозварювальника. Але працювати за спеціальністю не довелося — майже одразу після навчання його призвали до армії.

Батьки і дружина Олександра Кузнєцова

Юнака відібрали до роти почесної варти при Генеральному штабі у Києві. Високий, статний, підтягнутий — він відповідав усім вимогам. Згодом його перевели до роти охорони, яка забезпечувала безпеку державних установ.

Після служби доля привела Олександра туди, де він почувався по-справжньому щасливим, до лісового господарства. Тут він пропрацював понад два десятиліття.

Ми з чоловіком подумали, що це саме його місце. Він дуже любив ліс, рибальство, полювання, природу. То була його стихія, — пригадує мама.

Кохання на все життя

З майбутньою дружиною Вікторією Олександр познайомився після повернення з армії. Вона дружила з його сестрою й одного дня прийшла до них у гості.

Там я й зустріла свого майбутнього чоловіка, — усміхається жінка.

Разом вони прожили 25 років. За цей час народили двох синів, ще двох дітей взяли під опіку.

Спершу подружжя взяли дівчинку Аліну. Згодом до родини приєднався Максим — хрещеник Олександра, який після смерті рідних також потребував сім’ї.

Сашко зізнався, що з дитинства мріяв взяти дитину із сиротинця. Він вважав, що кожна дитина має мати сім’ю, — згадують батьки.

Для нього не було поняття «прийомна дитина». Усі четверо були однаково рідними.

Олександр жив дуже насиченим життям. У вільний час захоплювався підводним полюванням, дайвінгом, мисливством, рибальством. Був досвідченим пасічником, багато років займався бджільництвом.

Він очолював мисливський колектив, мав велику повагу серед однодумців та був активним членом різних громадських організацій, завжди брав участь у житті громади та підтримував добрі ініціативи.

Він був депутатом районної ради, займався волонтерством, організовував спортивні заходи, прибирання територій, екологічні акції. Особливим болем для нього були стихійні сміттєзвалища. Він власноруч знімав відео, звертався до людей, вимагав прибирати ліси та побережжя.

Як працівник лісового господарства він висадив тисячі дерев. Вдома вирощував маленьких фазанів, яких потім випускав у дику природу, облаштовував годівниці для диких тварин, зимою завозив сіно, зерно, сіль.

Він умів об’єднувати людей. Щоліта будував великий пліт, на якому кілька родин разом із дітьми вирушали у багатоденні сплави Пслом.

Він дуже любив життя. Умів зробити так, щоб поруч із ним усім було добре, — каже дружина.

Він знав, що війна прийде

Ще за два роки до повномасштабного вторгнення Олександр вступив до територіальної оборони. Він переконував знайомих, що війна неминуче прийде і до центральної України.

Це була не інтуїція – з часів АТО він допомагав військовим, багато спілкувався з бійцями та добре розумів, що Росія не зупиниться.

24 лютого 2022 року він стояв на блокпості у Кременчуці. Згодом у складі 145-го батальйону територіальної оборони міста Кременчука виконував бойові завдання на найважчих ділянках фронту. Був під Бахмутом, Покровськом, Часовим Яром, Кліщіївкою та на Сумщині.

Неодноразово Олександр отримував поранення й контузії. Серед найтяжчих були осколкове поранення голови, розрив вуха та осколкове поранення спини, уламки після яких лікарям так і не вдалося видалити.

Під час лікування переніс інсульт. Після виписки мав законну можливість завершити військову службу за станом здоров’я. Проте він свідомо відмовився від цього, адже не міг залишити своїх побратимів. Для нього військове братерство, честь і відповідальність були понад усе.

Трохи набравшись сил, він повертався до служби, до побратимів. Найважчі завдання часто брав на себе добровільно й завжди казав: «Краще піду я. Я вже прожив життя. А тим хлопцям по двадцять років, у них усе ще попереду».

Дзвінок, який став прощанням

Подружжя майже щодня було на зв’язку. Дружина знала про кожен бойовий вихід. Іноді чекала короткого повідомлення з «+» кілька днів.

Напередодні останнього завдання чоловік зателефонував Вікторії і сказав, що телефонує попрощатися. Спокійно розповів, кому що треба передати, хто має отримати автомобіль, кому залишити зброю.

Я плакала, казала, що такого не може бути. А він відповів: «Якщо це станеться, ти все згадаєш і зробиш правильно».

3 травня 2024 року група військових отримала завдання поблизу села Нетайлове Покровського району. Їх доправили до будівлі школи, але там чекала російська засідка.

Олександр йшов попереду. Снайперська куля потрапила йому в шию, пошкодивши великі судини. Бойовий медик нічим не зміг допомогти – Олександр в лічені хвилини стік кров’ю.

Воїни затягли тіло «Лісника» до будівлі та намагалися утримати оборону. Під час масованого артилерійського обстрілу школа почала руйнуватися. Стіна завалила тіло Олександра.

Побратими намагалися його відкопати, але під шквальним вогнем це було неможливо.

Їм довелося відступити, щоб врятувати тих, хто ще був живий.

«Воював безстрашно, вів до бою»: на війні загинув воїн з Кременчуччини Олександр Кузнєцов

Відтоді Олександр Кузнєцов вважався зниклим безвісти. Лише 4 грудня 2025 року рішенням Кременчуцького районного суду його було офіційно визнано загиблим.

Життя після втрати

Кажуть, що час лікує. Рідні Олександра з цим не погоджуються.

Час не лікує. Він лише вчить жити з болем, який нікуди не зникає.

У їхньому будинку досі все нагадує про Олександра. Інструменти, до яких він торкався руками. Речі, які сам робив. Посаджені дерева. Фотографії, де він усміхається так, ніби попереду ще ціле життя.

Найважче — це звикнути до тиші. До того, що більше не відчиняться двері й не пролунає знайоме: «Ну що, як ви тут?»

Мама зізнається, що досі інколи ловить себе на думці: ось зараз син зайде у двір. Повернеться з роботи, як це було сотні разів. Усміхнеться, запитає, чи все добре, чи не потрібна допомога. Розум говорить одне, а серце продовжує чекати.

Ми все життя були поруч. Жили одним життям. Допомагали дітям, бавили онуків. Не було такого дня, щоб ми не бачилися або не телефонували одне одному. І раптом… ця страшна тиша.

Для Вікторії після загибелі чоловіка час ніби зупинився. Вона каже, що спочатку не розуміла, як прожити навіть один день. Потрібно було прокинутися, приготувати сніданок, усміхнутися дітям –  робити звичайні речі, хоча всередині все було зруйноване.

Після загибелі чоловіка ніби все всередині стиснулося. Дуже важко змушувати себе виходити до людей. Дуже важко радіти, будувати плани, говорити про майбутнє.

Але вона знала, що не має права опустити руки. Перед останнім бойовим виходом Олександр попросив її лише про одне: не залишати його батьків.

Як я можу їх залишити? Вони стали для мене рідними ще тоді, коли ми тільки одружилися. Ми все життя прожили поруч. Це мої мама й тато, так само як були його.

Сьогодні вони підтримують одне одного. Разом згадують Олександра, переглядають фотографії, нагороди, говорять про нього.

Величезною опорою для родини стали діти.

У кожному з них живе частинка батька. У старшому синові — його відповідальність. У молодшому — щирість і відкритість. У доньці — доброта. У прийомному синові — його вміння ніколи не залишати своїх. Я дивлюся на дітей і бачу в них Сашу. У його батьках теж бачу його. Наче збираю ці маленькі частинки докупи. Саме вони й тримають мене.

Вікторія намагається жити так, як хотів би її чоловік.

Він був світлом. Завжди знаходив сили підтримати інших, навіть коли самому було важко. І я розумію, що він би дуже не хотів, щоб після його загибелі я перетворилася на тінь. Тому я намагаюся жити далі. Я маю продовжити його справу, його любов до людей, до родини, до України.

Пам’ять важлива

Батьки й дружина живуть пам’яттю про Олександра. Проте вони й досі не мають місця, куди можна прийти до свого Саші.

В нас не було можливості попрощатися з ним. Немає його могили. Ми хочемо хоча б встановити кенотаф, щоб було місце, куди можна прийти, поговорити з ним, покласти квіти.

Попри те, що Олександр був активним громадським діячем, депутатом і багато зробив для людей і громади, його ім’я досі не увічнили. В Білецьківці немає Алеї пам’яті. На розміщення портрета на біг-борді в місцевій громаді також не знайшлося коштів.

Найстрашніше, якщо про Сашу почнуть забувати. Він за своє життя багато зробив. Він віддав життя за Україну… Хочеться, щоб у рідній Білецьківці була Алея, де земляки зможуть зупинитися, подивитися в очі Саші та іншим загиблим захисникам і просто сказати: «Дякуємо».

Родина сподівається, що це питання буде вирішено.

За мужність, самовідданість та бездоганну службу Олександр Кузнєцов нагороджений численними державними й відомчими нагородами. Серед них — відзнака «За оборону рідної держави», нагорода «За вірну службу» III ступеня, «Хрест Хоробрих», а також відзнака «За вірність українському народові» I ступеня, якою його було нагороджено посмертно. Окрім цього, був відзначений багатьма іншими державними та військовими нагородами.

Раніше ми писали про те, що вшанували пам’ять захисника Олександра Кузнєцова

«Поспішав жити…» рідні Дмитра Кучерявого про захоплення картингом, любов до життя й службу з часів АТО

#Без тебе… – медіа-проєкт «Кременчуцького Телеграфа» про найдорожче, що залишилося у рідних після загибелі їх чоловіків, синів, братів. Він про спогади…

Цей проєкт про людські долі й про нові сенси, які дають сили жити далі. Якщо ви хочете взяти участь у проєкті, телефонуйте +380981248490 або пишіть у Тг.

Джерело інформації: Телеграф