«Я не плакала… просто хотіла, щоб все закінчилося і вже пішла додому». Свідчення колишніх вихованців танцювального клубу «Сузір’я»
Кілька місяців тому Кременчук облетіла гучна історія про можливе фізичне і психологічне насильство над дітьми у місцевому спортивно-бальному клубі «Сузір’я».
Після публікації анонімних свідчень, правоохоронці відкрили кримінальне провадження та взялися за розслідування справи.
18 серпня колишньому керівнику клубу оголосили про підозру у вчиненні злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості дітей. «Кременчуцький Телеграф» поспілкувався з колишніми вихованцями клубу, які кажуть, що постраждали від дій тренера.
Артем Коваленко
Що відомо про клуб «Сузір’я»
Ансамбль спортивно-бального танцю «Сузір’я» заснувало подружжя — танцюристи Міжнародного класу, судді Вищої категорії Олександр та Людмила Куліші ще у 70-х роках минулого століття. Олександр є також і заслуженим працівником культури України. Перші кроки колектив робив у палаці культури КрАЗ, а останні 20 років — на базі гуманітарно-технологічної академії.
Нині клуб відомий і поза межами Кременчука, неодноразово брав призові місця на змаганнях у Європі, а торік відзначив своє 55-річчя.
Діти, орієнтовно до 10 років, починають свій танцювальний шлях у колективі «Струмочок» під керівництвом Людмили Куліш. Уже дорослими групами опікувався її чоловік Олександр, розповідають колишні вихованці «Сузір’я».
Методи «виховання» клуба
Обидві дівчини, Тетяна й Олена [імена змінені — ред.], які погодились на умовах анонімності поговорити з журналістами, пам’ятають свої тренування вже саме у «Сузір’ї».
За словами колишньої вихованки Тетяни, з 11 років її основним тренером став Олександр Куліш. Заняття проводили двоє — з ним була і його дружина Людмила Куліш, яка допомагала йому, однак ключову роль у роботі групи, за її словами, відігравав саме Олександр.
Як кажуть колишні вихованці клубу, тренувальний процес у клубі «Сузір’я» систематично виходив за межі спортивної етики.
Психологічний тиск та булінг, заявляють вихованки, використовували як засіб контролю. Об’єктами публічної критики ставали не лише присутні на заняттях діти, а й ті, хто вирішив покинути клуб, кажуть обидві дівчини.
Як згадує ексвихованка Тетяна, після відходу будь-кого з дитини чи її родини публічно формували образ ніби «ворогів».
— Якщо хтось покидав заняття, про цю людину ще пару місяців могли говорити, ну, просто дуже погані речі: що ми не маємо права спілкуватися з цією дитиною, про їхню сім’ю дуже погані речі. А ми всі ж ходили там в одну школу, багато хто з нас з одного району, ми гуляли на вихідних, — каже Тетяна.
Окрім морального пресингу, під час занять застосовувалося й пряме фізичне насильство, кажуть дівчата. Так, один із епізодів згадує Тетяна: у залі, де тренувалася середня група [приміщення на той час при педагогічному коледжі — ред.], керівниця використовувала довгу дерев’яну швабру, призначену для відчинення високих вікон, як інструмент покарання. За дрібні порушення дисципліни чи помилки дітей могли бити по спині.
За 15-хвилинне запізнення хлопця, вихованця клубу, керівниця привселюдно наздоганяла та била цим інвентарем по всьому залу. Подібні інциденти подавалися як елемент дисципліни, каже очевидиця.
«Я тебе всьому навчу в цьому житті, не переживай»
Олена та Тетяна, які відвідували клуб у віці 10–12 років, дають детальні свідчення про поведінку керівника колективу, коли поряд нікого не було. Олена зазначає, що неодноразові спроби фізичного зближення та спроби поцілунків без згоди з боку тренера викликали в неї тривалий страх і розгубленість, які вона тримала в собі, бо вона тоді ще не розуміла, що такі дії від дорослих неприпустимі.
Своєю чергою Тетяна детально розповіла про події під час індивідуального перебування в кабінеті. За її словами, у віці 11 років тренер влаштував їй таке собі «опитування» щодо особистого життя.
— Уже в той момент, я зрозуміла, що щось буде відбуватися і насторожилася, коли він запитав мене: «Ти коли-небудь цілувалася у своєму житті?» Я не промовила ні слова, я взагалі, коли це все відбувалося, то нічого не говорила, я просто стояла як камінь. Я махаю головою: «Ні».
І мені здається, він навіть зрадів, коли це почув. Мені так здалося. Ну, мені 11 років було. І він такий: «Добре, я тебе всьому навчу, ти станеш найкращою там жінкою. Я тебе всьому навчу в цьому житті, не переживай».
І він почав мене цілувати. Він просто так от мене своїм ротом, просто пів моєї голови почав облизувати. Казав мені: «Засовуй свій язик мені в рота». І засовував свій язик мені в рота. Казав типу: «Вдихай, вдихай». Він мене вчив цілуватися, казав мені продовжувати його цілувати.
Після цього він свою руку засунув мені під футболку, почав мене торкатися за груди. Почав казати такі речі, що типу: «Ой, я бачу, в тебе починають рости груди. Це добре, ти стаєш жінкою, це так і повинно бути».
Потім, там, свою руку він засунув мені в труси, почав там трогати, засовував пальці мені, куди він хотів. Він засовував трошки, зовсім трошки. Я… я розумію, що він був дуже обережний. Бо, я думаю, він розумів, що якщо я розкажу, то буде якась медична експертиза і він був дуже обережний, зовсім трошки.
Але я пам’ятаю, що мені було боляче, мені було неприємно, звичайно. Поклав мою руку йому на штани. Ну, він не просив її в них засунути, але просто тримати на штанах, і просив, щоб моя рука якось пульсувала. Ну, це відбувалося хвилин 30. Він мене трогав, просив щось таке робити.
Я робила, я не плакала, я нічого, я просто хотіла, щоб все закінчилося і я вже пішла додому.
Через страх дівчата тривалий час не могли повідомити батькам про перенесене насильство, усвідомивши суть подій лише в дорослому віці.
Що каже клуб
Журналістам не вдалось зв’язатись з самим Олександром Кулішем — на наші дзвінки він не відповів. Редакція також ще у січні надіслала лист до клубу, де просила надати роз’яснення щодо ситуації та відповісти на питання. На момент публікації відповіді не отримали.
Керівниця клубу Людмила Куліш відмовилася коментувати журналістам ситуацію навколо закладу, заявивши, що не планує озвучувати його позицію.
— Позицію свого клубу я нікому не буду казати. Я буду казати тому, кому потрібно. Вибачте, — відповіла вона.
Тренерка клубу Ірина каже, що ситуація, яка розгорнулась навколо клубу кілька місяців тому не вплинула на роботу: «відтік» дітей незначний, колектив продовжує брати участь у національних і міжнародних змаганнях.
Що кажуть у прокуратурі
18 серпня тренеру повідомили про підозру у злочинах проти статевої свободи та статевої недоторканості дітей. Наразі у справі визнали четверо потерпілих, розповіла у коментарі «Кременчуцькому Телеграфу» заступниця керівника Кременчуцької окружної прокуратури Поліна Трофименко.
За даними слідства, керівник ансамблю міг вчиняти злочини з серпня 1982 року до весни 2014 року. Правоохоронці стверджують, що чоловік запрошував дівчат до свого кабінету нібито для допомоги з костюмами або відпрацювання танцювальних рухів. Там він, за версією слідства, вчиняв щодо них розпусні дії та сексуальне насильство.
Розслідування розпочали після того, як у медіа з’явилися розповіді колишніх вихованок школи танців про жорстоке поводження та сексуальне насильство. Частина жінок після цього звернулася до правоохоронців.
Правоохоронці провели обшуки вдома у підозрюваного та за місцем проведення занять. Також слідчі отримали висновки судово-психологічних експертиз.
За даними прокуратури, керівник ансамблю використовував своє становище та авторитет, а також можливість залишатися з дітьми наодинці під час тренувань.
Чоловіка підозрюють у злочинах за ст. 121, ч. 2 ст. 17 та ст. 180 Кримінального кодексу Української РСР у редакції 1960 року, а також за ч. 2 ст. 156 та ч. 3 ст. 153 Кримінального кодексу України, оскільки частина інкримінованих дій, за версією слідства, відбувалася у період дії цього кодексу.
Прокурори звернулися до суду з клопотаннями про домашній арешт підозрюваного та його відсторонення від тренування дітей. Досудове розслідування триває.
Правоохоронці також встановлюють інших можливих потерпілих та свідків. У прокуратурі закликали жінок, які могли постраждати від дій керівника ансамблю, звертатися до правоохоронних органів.
Як розпізнати, що дитина пережила насильство, та як діяти батькам
Психологиня Кременчуцького міського центру комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю Ірина Клепач пояснює, що насильство над дитиною може бути не лише фізичним. Фахівчиня виділяє фізичне, психологічне та сексуальне насильство. За її словами, діти особливо вразливі до тиску сильнішого — як у родині, так і в інших колективах, де вони перебувають.
Якщо дитина переживає насильство, зміни у її поведінці можуть помітити насамперед батьки. Вона може стати замкнутою, у неї можуть з’явитися незрозумілі страхи та переживання. Водночас дитина не завжди одразу розповідає, що з нею сталося. Вона може боятися, що їй не повірять, засудять, звинуватять у тому, що сталося, або покарають. Тому, наголошує психологиня, важливо уважно реагувати навіть на незначні зміни у поведінці та не тиснути на дитину.
Які ознаки можуть бути у дитини, яка пережила насильство:
- дитина раптово стала замкнутою;
- з’явилися страхи, яких раніше не було;
- дитина демонструє незвичні для неї переживання або тривогу;
- уникає розмов про те, що її непокоїть;
- починає обережно або уривками розповідати про ситуацію, яка її налякала чи завдала болю;
- помітно змінюється її звична поведінка.
Що робити батькам
- Спокійно запропонувати поговорити: «Ти хочеш зі мною поспілкуватися?» — і дати дитині можливість самій обрати момент для розмови.
- Уважно вислухати її від початку до кінця, не перебиваючи та не вимагаючи одразу розповісти всі подробиці.
- Не звинувачувати дитину та не ставити під сумнів її слова фразами на кшталт «може, ти сама винна», «ти це придумала» або «тобі здалося».
- Не демонструвати агресію, навіть спрямовану на ймовірного кривдника. Погрози на кшталт «я зараз із ним розберуся» можуть налякати дитину й змусити її замкнутися.
- Не тиснути, якщо дитина розповідає про пережите поступово. За словами психологині, така інформація часто з’являється дозовано, а не під час однієї розмови.
- Якщо батькам не вдається налагодити діалог із дитиною, звернутися по допомогу до дитячого психолога, соціального педагога, педіатра або психотерапевта.
Ірина Клепач радить змалечку вчити дітей захищати особисті кордони. Приблизно з трирічного віку батьки можуть у доступній та ігровій формі пояснювати дитині, що вона має право відмовитися від небажаних дій та дотиків, а її тіло належить їй. Для таких розмов можна використовувати дитячі книжки, терапевтичні казки та ігри.
Непрожитий травматичний досвід, за словами психологині, може впливати на людину й у дорослому житті — на її ставлення до себе та інших людей, побудову близьких стосунків і власної родини. Саме тому важливо не залишати дитину сам на сам із пережитим та, за потреби, залучати фахівців.
Що радять адвокати
Якщо дитина розповіла про насильство, батькам варто насамперед звернутися до правоохоронців, каже адвокат Валентин Більда. Важливо якомога швидше зафіксувати докази, якщо вони збереглися. Це можуть бути травми, показання свідків, відеозаписи, результати експертиз та інші матеріали. Які саме докази потрібні, залежить від обставин конкретної справи.
За словами правозахисника, потерпілим, які бояться розголошення своєї особи, варто обговорити з адвокатом передбачені законом механізми захисту свідків і потерпілих. Окремо він наголошує на постійному спілкуванні батьків із дітьми: дорослим варто цікавитися, що відбувається на тренуваннях, заняттях чи у гуртках, чи немає конфліктів, булінгу або інших проблем. Якщо дитина боїться говорити з батьками, допомогти налагодити розмову може дитячий психолог.
Джерело інформації: Телеграф