Козаки, яких не брала куля: ким були характерники та до чого тут Полтавщина

Про козаків-характерників століттями складали легенди. Їх нібито не брали кулі. Вони могли передбачати небезпеку, лікувати тяжкі рани, знаходити воду серед степу та помічати ворога там, де інші не бачили нічого. Де в цих історіях правда, а де народна фантазія? І чому для мешканців Кременчуччини ця загадка має особливий місцевий слід на Пивисі?

Характерник із Пивихи

Саме сюди на Пивиху переносить читача кременчуцький письменник, журналіст, історик, фольклорист і краєзнавець Володимир Шевченко-Василенко у своєму історико-пригодницькому романі «Пливе човен горя повен».

Головний герой твору — майбутній характерник Андрій. І його шлях починається на нашій землі.

За сюжетом хлопець проходить навчання у таємному таборі волхвів, розташованому в пралісі на Святій Горі — нинішній Пивисі. Після ініціації Андрій разом зі своїм учителем, волхвом Северином, вирушає на Запорозьку Січ. Там він стає таємним помічником кошового отамана Бурдила, а через сім днів отримує перше завдання.

Володимир Шевченко-Василенко поєднує історичний матеріал із художнім домислом. Автор багато років досліджує фольклор Кременчуччини й Полтавщини, зокрема перекази, пов’язані з Пивихою. А сама історія Андрія підводить до запитання: якщо відкинути художню вигадку, що ми взагалі знаємо про характерників?

Хто такі характерники

У народних переказах характерник — не просто вправний козак. Це воїн, якому приписували таємні знання та надзвичайні здібності. Він начебто міг відвести кулю, відчути засідку, вплинути на противника, вилікувати пораненого, знайти воду, передбачити погоду, безпомилково орієнтуватися в степу та вижити там, де інші гинули.

Надійних історичних свідчень про існування на Запорозькій Січі окремого «ордену характерників» із власними школами, ступенями посвяти та чіткою системою навчання немає. Більшість надприродних здібностей характерників належить саме світові народних переказів. Однак це не означає, що за легендою не стояли реальні люди.

Адже для того, щоб здаватися чаклуном у XVII столітті, іноді достатньо було знати трохи більше за інших.

Як характерник міг «бачити» ворога за багато верст

Спробуйте на хвилину опинитися у степу кількасот років тому. Навколо — трава, балки та горизонт. Молодий козак дивиться навколо й не бачить нічого. Старий воїн зупиняється.

Десь далеко неспокійно піднялися птахи. На дорозі — свіжий кінський послід. Трава прим’ята в одному напрямку. На ґрунті залишилися сліди підків. Над обрієм ледь помітно здіймається пил.

— Там вершники, — каже старий.

— Де?

— За балкою.

Через деякий час звідти справді з’являються люди.

Для старого це досвід. Для молодого — майже диво. А коли через пів століття цей хлопець розповідатиме історію онукам, вона вже може звучати зовсім інакше:

— Знав я одного характерника. Ворога за багато верст бачив.

Саме так практичне знання могло перетворюватися на надприродну здібність.

Чому характерника «не брала куля»

Це, мабуть, найвідоміша легенда про характерників.

У козака стріляють — промах. Стріляють удруге — знову живий. І народжується пояснення: його куля не бере.

Звичайно, невразливих людей не існує. Але досвідчений воїн мав значно більше шансів вижити в бою, ніж новачок. Він знав можливості тогочасної вогнепальної зброї, умів використовувати дерева, балки, яри та інші укриття, швидко змінював положення і, найголовніше, не втрачав самовладання.

Тож військова майстерність, випадок і надзвичайна удача поступово могли перетворитися на легенду про невразливість.

Водночас для людини минулих століть існувало й інше пояснення — замовляння та обереги. Віра у захисну силу слова була частиною традиційної культури. Тому історія про воїна, який знає таємне замовляння від кулі, могла сприйматися зовсім не так фантастично, як сьогодні.

Найвідомішим козацьким ватажком, якого народна традиція пов’язала з характерництвом, став кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко.

Історичному Сіркові й без чаклунства вистачало слави для народження легенди. Він був одним із найвідоміших запорозьких воєначальників XVII століття та неодноразово обирався кошовим отаманом.

Але народній пам’яті реальної біографії виявилося замало.

Навколо Сірка виникали перекази про надзвичайну військову удачу, особливу силу та здібності. З часом історичний кошовий дедалі більше перетворювався на фольклорного героя.

Як ставали характерниками

У сучасних переказах можна зустріти історії, що майбутніх характерників начебто відбирали ще хлопчиками. Старші воїни спостерігали за ними, шукали особливі здібності, а потім роками навчали у віддалених місцях.

Їх нібито випробовували холодом, голодом, самотністю, темрявою, болем і страхом. Звучить захопливо, проте документальних доказів існування єдиної системи такого відбору та навчання немає.

А ось сама ідея тривалої підготовки має цілком земний сенс. Майбутньому воїну потрібно було навчитися володіти зброєю, їздити верхи, орієнтуватися на місцевості, переносити важкі переходи, читати сліди, розуміти поведінку противника, знати природу.

І, можливо, найважливіше — опанувати власний страх. Людина, яка зберігає холодний розум у момент, коли інші панікують, справді може здатися надзвичайною.

У романі «Пливе човен горя повен» автор використовує саме легендарну модель навчання. Його Андрій проходить підготовку в таємному таборі волхвів на Пивисі, а після ініціації вирушає до Запорозької Січі. Так знайома мешканцям Кременчуччини гора у художньому світі роману стає своєрідними воротами до світу характерників.

Сьомий син сьомого сина

Є у характерницьких історіях ще одна загадка — число сім. У сучасних переказах про людей із надзвичайним даром зустрічається ефектна формула — «сьомий син сьомого сина». Такій дитині нібито від народження призначено бачити й відчувати те, що приховане від інших.

Проте тут потрібно відділити красиву легенду від історії.

Немає надійних свідчень, що запорожці справді відбирали майбутніх характерників за таким принципом. Сам мотив сьомого сина сьомого сина відомий у фольклорі різних народів. Залежно від традиції таким людям приписували здібності до цілительства, ясновидіння або інший особливий дар.

Це число задовго до козацької доби мало потужне символічне значення. Сім днів тижня, сім небес у традиційних уявленнях, сім смертних гріхів, сім чеснот. У християнській традиції також існує символіка семи таїнств. У фольклорі сімка часто означає повноту, завершеність, проходження певного циклу.

Тому герой вирушає за «сім земель», випробування може тривати сім років, а особлива людина виявляється сьомою дитиною.

А коли з’являється сьомий син сьомого сина, магія числа ніби подвоюється.

Це вже людина, сама поява якої могла сприйматися як знак.

Щоб з’явився сьомий син сьомого сина, спочатку в одній родині мало народитися щонайменше сім синів. Потім сьомий із них мав вирости, створити власну сім’ю — і в нього також мало народитися щонайменше сім синів.

Уже сама така родинна послідовність була достатньо незвичайною, щоб люди звернули увагу на дитину.

А якщо хлопець виростав сильним, мав добру пам’ять, був надзвичайно спостережливим чи демонстрував інші здібності, пояснення знаходилося саме: «А чого ви хотіли? Він же сьомий син сьомого сина».

Навколо характерників сьогодні взагалі можна зустріти цілу «арифметику»: сім років навчання, сім випробувань, сім ступенів пізнання.

Цікаво, що сімка з’являється й у сучасній літературній історії про характерника з Кременчуччини.

У романі Володимира Шевченка-Василенка Андрій після навчання на Святій Горі — Пивисі — разом із волхвом Северином вирушає на Запорозьку Січ. Там він стає таємним помічником кошового отамана Бурдила.

А перше завдання отримує через сім днів. Звичайно, це художній твір, але символічне коло замикається красиво: сімка, яка століттями виникає у легендах про людей із незвичайним даром, з’являється і в сучасній історії про характерника, чий шлях починається на Пивисі.

Характерник, який лікує

Ще одна здібність, яку приписували характерникам, — уміння лікувати. І тут межа між легендою та реальними знаннями стає особливо тонкою.

У військовому поході не завжди можна було розраховувати на кваліфіковану медичну допомогу. Людям доводилося знати, як зупинити кровотечу, обробити рану, що робити при опіках чи гарячці, які рослини можна використати.

Травники знали властивості рослин. Мисливці — поведінку звірів. Мандрівники — зоряне небо. Воїни — психологію противника.

Людина, яка поєднувала кілька таких умінь, могла справляти надзвичайне враження. Особливо якщо після її допомоги виживав той, кого інші вже вважали приреченим.

Чи існували характерники?

Відповідь залежить від того, кого називати характерником. Якщо чаклуна, який міг рукою зупинити кулю, стати невидимим або буквально побачити майбутнє, історичних доказів таких здібностей немає.

Якщо ж характерником називали надзвичайно досвідченого воїна, який умів читати степ, знав властивості рослин, досконало володів зброєю, допомагав пораненим, розумів поведінку противника та мав виняткове самовладання,  за легендами цілком могли стояти реальні люди.

Почитати книгу «Пливе човен горя повен» можна в читальній залі бібліотеки на Соборній.

Джерело інформації: Телеграф