«Поки нас так мало, нас ніхто не чує»: у Кременчуці пройшла акція на підтримку полонених і зниклих безвісти

17 Жов 2026

У суботу, 17 жовтня, у сквері Бабаєва в Кременчуці родини військовополонених та безвісти зниклих захисників зібралися на акцію-нагадування. Учасники закликали містян підтримувати родини військових та не забувати про тих, чия доля досі невідома.

Олександра Сєркова чекає на свого батька Сергія Сєркова, який зник безвісти 9 грудня 2024 року на Покровському напрямку. Відтоді родина не має інформації про його місцеперебування, однак продовжує сподіватися, що він живий і перебуває в полоні.

— Ми справді віримо, що він у полоні, що він повернеться додому. Ми чекаємо його, чекаємо на його побратимів, чекаємо на всіх безвісти зниклих і полонених, — розповідає Олександра.

Дівчина закликає кременчуківців частіше долучатися до таких заходів, адже для родин важливо відчувати підтримку громади.

— Дуже хочеться, щоб містяни Кременчука нас підтримували, виходили на акції, були голосом наших хлопців, бо вони ще не вдома. На них чекають родини, друзі, діти. Ми дуже хочемо обійняти наших рідних, але поки ми мовчимо, поки нас так мало, нас ніхто не чує. Тому хотілося б, щоб нас підтримували, ставали голосом хлопців і не мовчали про їхній полон, — говорить вона.

На акцію також прийшла Оксана Решетило, кураторка громадської організації «Голос тиші». Організація допомагає родинам безвісти зниклих військових, зокрема з оформленням документів та зверненнями до Координаційного штабу, СБУ й інших установ.

Чоловік Оксани зник безвісти 29 липня 2024 року. За словами жінки, вже близько року вона знає про його загибель, однак через відсутність збігу ДНК офіційного підтвердження немає.

Раніше вона приходила на акції щосуботи. Тепер, після отриманої інформації про долю чоловіка, робити це стало складніше. Проте жінка намагається продовжувати підтримувати інші родини.

— Коли ми всі разом, наша спільнота, ми одне одного розуміємо. Кожна з нас проходить усі кола пекла, і це дуже важко. Самій впоратися дуже важко, а коли разом — трохи легше, — говорить вона.

Оксана також звернула увагу на те, що перехожі нерідко оминають учасників акцій, не зупиняючись навіть на кілька хвилин.

— Дуже сумно, що коли везуть на щиті, люди вже почали зупинятися. А коли проходять такі акції, люди якось ідуть повз. І ти розумієш: невже кожному військовослужбовцю треба загинути, щоб його поважали? Ці хлопці, долю яких ми не знаємо, хтось у полоні, хтось безвісти зниклий, — вони такі самі захисники України, — наголошує жінка.

Вона закликала містян долучатися до акцій навіть ненадовго: постояти поруч із родинами, взяти плакат, зробити фотографію та поширити інформацію у соціальних мережах.