Везли до моргу: історія ветерана, якого вважали загиблим, але він вижив, повернувся у спорт і кіно
Історія Руслана Іванова — це символ незламності та сили людського духу, який доводить, що навіть після «офіційної» смерті можна знайти сили для нового життя.
Про Руслана Іванова написали журналісти Суспільного.
Чернігівець Руслан Іванов, 50-річний художник-постановник, зустрів повномасштабне вторгнення у Києві на знімальному майданчику серіалу. Вже у перший день великої війни він залишив камеру та пішов до військкомату. Після оборони Київщини Руслан опинився на найгарячіших напрямках Донеччини — під Бахмутом та Кліщіївкою.
Трагічне поранення сталося восени 2023 року. Намагаючись врятувати побратимів під щільним обстрілом, Руслан дістав важке ушкодження руки. Шлях до евакуації пролягав через мінне поле, де боєць зрештою знепритомнів від крововтрати. Коли його доставили до стабілізаційного пункту, медики не змогли знайти пульс. На тілі чоловіка зробили напис «немає» і вже готувалися відправляти його до моргу.
«У стабілізаційному пункті медики, не відчувши пульсу, написали на його тілі “немає” та хотіли відправити до моргу. Зрозумівши, що він живий, відвезли в операційну й ампутували руку», — йдеться у матеріалі.
Попри втрату кінцівки та надскладну реабілітацію, ветеран не занепав духом. Сьогодні він не лише повернувся до роботи у кіноіндустрії, а й активно займається спортом, встановлюючи рекорди України серед ветеранів.
Крім того, Руслан спробував себе у новому амплуа — як актор театральних вистав.
Згадуючи свій шлях та мотивацію, Руслан розповідає про розмову з 16-річним сином, який у перші дні блокади Чернігова також пішов допомагати захисникам як парамедик:
«Я кажу: “Як у парамедики? Йому 16 років”. Для мене – це був шок, паніка. Він каже: “А ти у мене питав, що ти пішов у військо?”. Я кажу: “Ні. Ну, це мій обов’язок”. Каже: “Ну, а це мій обов’язок”. І все, ми тоді побажали один одному успіху».
Ветеран говорить, що ампутація, поранення — це не кінець. І ставить у приклад себе, адже до поранення Руслан жив одним життям, після поранення, після ампутації – зовсім іншим.
“Я полюбив спорт, полюбив театр. І хочу, щоб побратими, посестри, які зазнають такі травми, щоб не думали, що це кінець”, – зізнається Руслан.
Джерело інформації: агентство “Великий Київ”