Вкрадене дитинство: студент «льотки» Леонід Лукашенко розповів, чому цінує тишу

Дитинство 13-річного хлопця закінчилося з першими вибухами в Херсоні

Коли 24 лютого 2022 року прокотилася перша хвиля вибухів над Херсоном, 13-річний Леонід Лукашенко ще не розумів, що життя більш не буде таким, як раніше. Він лягав спати в мирній країні, в своєму ліжку, а прокинувся під звуки вибухів.

— Я спав собі тихо, почувши, що щось сильно бахнуло. Подумав, що фура проїхала — наш будинок розташований біля проїжджої частини. Але в кімнату зайшла мама й сказала, що почалася війна. Я не повірив. Думав, сон, — згадує хлопець, якому наразі вже 17 років і який є студентом Кременчуцького льотного коледжу.

 Леонід з батьками та сестрою з Херсону. Вони мешкали поруч із легендарною Чорнобаївкою, яка згодом стала символом українського опору. Хлопець згадує, як після страшного повідомлення виглянув у вікно й побачив чорний дим над аеропортом. Тільки тоді зрозумів — це не сон.

— Мама сказала, беремо саме необхідне й спускаємось у підвал. Я взяв гітару та телефон, щоб не було так страшно, — каже Леонід.

Батьки тим часом обладнали приміщення підвалу, поставили ліжка, спустили продукти, воду. Хлопець згадує, що сприймав все, що відбувалося, як страшне кіно про війну.

— Здається, вибухи не припинялися. Росіяни вели активний наступ, наші тримали оборону. Найгарячіше було, коли билися на Антонівський міст… Складно біло повірити, що вибухи, БТР поруч з домом — це правда. Через війну дорослим став у 13 років

Під землею провели чотири місяці. Підвал став домівкою: там їли, спали. Вдень виходили щонайбільше на пів години або подихати повітрям, або щось приготувати.

— Весь час бахкало. Щоб відволікти мене й сестру від цього жаху, мама вмикала фільми, я грав на гітарі.

Коли продукти закінчилися, дорослі повісили на машину білі прапори й поїхали у магазин. Льоня згадує, як батьки розповідали про пусті полиці, про дефіцит, про те, як власник магазину «Візунчик» просто віддав людям все, що було.

Після окупації Херсону, російські солдати почали ходити дворами:

— До нашого двору теж приїхали два БТРи. Шість військових спочатку балакали з батьками, щось розпитували, потім  провели обшук, особливо ретельно перевіряли документи. Було страшно навіть думали, що батьків можуть забрати й ми залишимось самі. Після того, як російські військові пішли, мама сказала, що жити тут ми не будемо.

Спочатку виїхали в більш безпечніший район міста, а ще через місяць вирішили їхати до бабусі й дідуся в село Новорайськ, за сто кілометрів від Херсона.

Дорога з десятками блокпостів та агресивними «лнровцями» та «днрровцями» була вкрай небезпечною, проте батькам Леоніда здавалося, що вдалі від Херсону буде безпечніше дочекатися «зеленого коридору».

Але село вже було окуповане. Лікарню, поруч з якою й жили бабуся й дідусь, зайняли російські військові — загроза прильоту по лікарні була дуже високою. Леонід згадує, як в один з днів на його очах над лікарнею збили гвинтокрил.

Внимание! У Вас нет прав для просмотра скрытого текста.

Втекти з окупації — окрема задача. Через Давидів Брід, куди планували спочатку, не змогли, бо росіяни на тому напрямку вже розстріляли одну колону. З’явилася інформація, що можна виїхати через Василівку.

— Ми стояли десять годин в черзі. Перевіряли все: телефони, ноутбуки. Усе, що було до 2022 року, довелося стерти, щоб не піддаватися небезпеці.

Поки їхали двічі потрапляли під обстріл, але все ж таки успішно добралися до Запорізької області.

І там вперше хлопець, який вже на собі відчув, що таке війна, який за ці кілька місяців подорослішав на кілька років, побачив, як війна розділила Україну на дві реальності:

— У Херсоні — голод, страх, порожні крамниці. В Запорізькій області — повні полиці, люди живуть звичайним життям, гуляють, в кафе ходять. Це було такою дикістю. Наче ми потрапили в якусь іншу реальність.

З часом родина Льоні оселилася у Кропивницькому. «Квартири були дорогі, люди наживалися на переселенцях, але ми якось прижилися», — розповідає хлопець (дуже страшно чути це від людини, якій на той час було лише 13 років —  ред.).

В минулому році Леонід Лукашенко вступив на навчання в Кременчуцький льотний коледж.

 Зізнається, з дитинства мріяв літати.

— Ми жили поруч з аеропортом, я весь час дивився на літаки та гелікоптери. Думав: «Як же це круто!». Хотів навчитися літати. Взагалі хотів на великі Боїнги, але війна зруйнувала плани. Тому обрав «льотку» і гвинтокрили. Сподіваюсь, тут буде можливість налітати досвід. Мрію стати пілотом.

Попри зруйноване дитинство, Леонід не втратив оптимізму. Як і раніше, грає на гітарі, знайшов друзів — з усієї України: з Херсона, Черкащини, Закарпаття. Він вірить у Перемогу України, у відновлення, у повернення в рідний Херсон, за яким дуже сумує.

Каже, що його вражає тиша Кременчука:

— У Херсоні щогодини бахкає, дрони над головою літають, сирена не замовкає, там немає безпечного місця, бо фронт в двох кілометрах. А тут навіть коли тривога — все одно набагато тихіше….

ПО ТЕМІ:

Пройшла 32 дні «маріупольського пекла» — переселенка Тетяна Муратова розповіла, як влаштувалася у Кременчуці

«Я обрала життя, тому робила те, що від мене вимагав окупант» — історія дівчини, яка постраждала від сексуального насильства під час війни

«Зґвалтували не тіло, а душу» — сповідь жінки про події початку війни, що відбувалися влітку 2014-го 

«Багато звертаються з травмами через обстріли», — хірург із Кременчука, який працює у Херсоні

Вийшов з окупації, щоб стати на захист України та звільнити від росіян своє рідне місто

Джерело інформації: Телеграф