«Це спадок від бабусі до онучки»: кременчуківка Оксана Савченко зібрала колекцію українських хусток

Шовк, вовна, батік, довгі тороки, вишиті гладдю квіти й орнаменти. Одні хустки купували на свято, іншими жінки користувалися щодня, а деякі десятиліттями лежали у скринях як родинна реліквія. Для кременчуківки Оксани Савченко кожна з них — не просто частина колекції, а чиясь історія.

Свою колекцію пані Оксана показала «Кременчуцькому Телеграфу»

Пані Оксана — викладачка Кременчуцької гуманітарно-технологічної академії. Українські хустки вона досліджує та збирає близько десяти років. У колекції є речі різних десятиліть — від 1940-х років до сучасних. Частину вона купувала сама, частину знаходила під час подорожей Україною, але чимало хусток їй подарували люди разом із власними родинними історіями.

Колекція почалася з подарунка

Пані Оксана розгортає шовкову хустку — батік із маками на блакитному тлі. Її ще у 1980-х роках подарував жінці дідусь, який жив у Крюкові.

Я була зовсім юною і навіть не уявляла, що ця хустка стане для мене точкою відліку або оберегом від дідуся і бабусі, — згадує Оксана.

Тоді хустка просто зберігалася серед речей. Значно пізніше під час подорожі Івано-Франківщиною Оксана познайомилася з пані Марією. Та показала їй кілька старих хусток, які залишилися ще від прабабусі.

Шовкові, з тороками, квітами та орнаментами — вони зовсім інакше відкрили для мене  звичну річ. На заході України хустка не залишилася винятково музейним експонатом: жінки продовжували носити її і в будні, і на свята.

З того часу у кременчуківки з’явилося бажання не просто збирати красиві речі, а досліджувати їхні історії.

Хустка так само як й інші наші унікальні обереги та спадок, має свою історію, — говорить колекціонерка.

Хустка, яку забрали з окупованої Горлівки

Чи не найбільш щемка історія у колекції пов’язана з Донеччиною.

Цій хустці близько 70 років. Вона вже пошкоджена часом, проте цінність її не у стані тканини.

У 2014 році власниця хустки була змушена виїхати з Горлівки. Серед речей, які забрала із собою з окупованого міста, була мамина хустка.

Згодом жінка оселилася у Кременчуці. Її родина походить із Миргородщини, тож переїзд на Полтавщину мав для неї ще й родинний зв’язок.

Пані Оксана познайомилася з нею у майстерні. Одного разу побачила окремо складену хустку й поцікавилася нею.

— Ви знаєте, що це за хустка?

— Це моєї матусі, я її привезла, — відповіла жінка.

Вони розговорилися. Пані Оксана розповіла про свою колекцію і про те, чому намагається зберігати не лише самі речі, а й пам’ять про людей, яким вони належали.

Тоді власниця вирішила передати мамину хустку їй.

Вона сказала: «Мені хотілося б, щоб ця хустка була у вас. Я вже не буду нею користуватися, вона має певний вік і пошкодження. Але для вас вона важлива, тому що ви її будете показувати, будете розказувати нашу історію», — згадує Оксана.

Хустка, яку батько так і не продав

Поруч — інша родинна річ. Вишита шовковими нитками хустка з незвичайними тороками.

Її історія пов’язана з батьком Оксани Савченко, якого вже немає.

Колись він привіз цю хустку з наміром продати. За отримані гроші родина могла придбати потрібні речі. Але хустка виявилася надто дорогою — покупця не знайшлося. Так вона й залишилася у сім’ї.

Минуло багато років. Уже після смерті батька жінка перебирала його речі й знову знайшла хустку, яку пам’ятала ще з дитинства.

— Це знову ж таки спадок, — каже вона.

Від бабусі у колекціонерки залишилася пухова хустка. Вона вже не придатна для повсякденного носіння, але пані Оксана її береже.

Інколи буває холодно — десь притулити, згадати дещо, — говорить жінка.

 «Оксана, я хочу тобі подарувати»

Ще одна хустка потрапила до колекції після виставки. Її принесла кременчуківка Валентина, якій нині понад 80 років.

Свого часу жінка переїжджала з Росії в Україну разом із чоловіком. Родичі подарували їй хустку, але перед цим обрізали тороки.

Після знайомства з колекцією пані Валентина вирішила передати родинну річ далі.

Після виставки вона підійшла й каже: «Оксана, я хочу тобі подарувати. Це той спадок, який дарувала мені моя свекруха, — переповідає колекціонерка.

Від народження до весілля

Пані Оксана говорить про хустку не лише як про предмет жіночого гардероба. За її словами, вона супроводжувала людину на різних етапах життя.

Новонароджену дитину могли загорнути у мамину чи бабусину хустку — як в оберіг.

Коли донька підростала, батьки поступово збирали для неї речі до майбутнього заміжжя.

Дівчина могла подарувати хустку хлопцеві, який був їй до душі.

Перед весіллям батьки купували доньці дорожчу, святкову хустку, а після одруження хусткою невістку могла обдарувати й свекруха.

Коли дівчина вже була на виданні, вона дарувала хустку тому хлопцю, який був до душі. Саме ту хустку, яка вже була у скрині, — розповідає Оксана.

Невелику хустину дівчина могла дати коханому, проводжаючи його на військову службу, — як нагадування, що його чекають удома. А чоловік, повертаючись, привозив хустки матері та нареченій.

Хустка супроводжувала й у скорботі. Саме тому, говорить колекціонерка, в українській традиції це значно більше, ніж аксесуар.

Хустка невід’ємна упродовж усього життя — від народження до смерті, — говорить Оксана.

Чому старих хусток із Полтавщини залишилося мало

У колекції представлені хустки з різних регіонів України. За словами пані Оксани, на Полтавщині старовинних ошатних зразків збереглося небагато.

У побуті жінки частіше користувалися простішими вовняними, картатими чи світлими хустками з невеликими квітами. Святкові дорогі речі берегли.

Однією з причин втрати родинних речей колекціонерка називає Голодомор: люди змушені були обмінювати одяг, прикраси, рушники та хустки на їжу.

Натомість на заході України збереглося більше великих святкових хусток із шовку чи вовни, прикрашених квітами й тороками. За словами жінки, деякі такі речі свого часу могли коштувати стільки, скільки корова.

Не лише хустки, а й намітки

Пані Оксана збирає й традиційні головні убори, зокрема намітки.

Одну з них — з орнаментом — вона планує показати на майбутній виставці. Іншу, шовкову, сама одягала разом із відтвореним строєм приблизно сторічної давнини.

Намітку обкручували навколо голови та зав’язували. Спосіб носіння міг відрізнятися.

Свій образ жінка вже показувала у Кременчуці. Каже, реакція перехожих стала для неї ще одним доказом того, що традиційний одяг може бути цікавим і сьогодні.

Я йшла містом, люди оберталися, просили сфотографуватися. Наче жінка з 20-х років ХХ століття опинилася у середмісті, — згадує вона.

«Для кожної речі є свій час»

Сьогодні хустки знову повертаються у гардероби молодих українок. Їх пов’язують на голову, шию, плечі, використовують як яскравий акцент у сучасному образі.

Пані Оксана розповідає, як нещодавно на Косівському базарі побачила молодих дівчат, які обирали хустку зі знайомим орнаментом. Вона запитала, чому їм сподобався саме такий візерунок.

А ви знаєте, цей орнамент був у наших бабусь на хустках. І зараз мода на такі хустки повертається, — відповіли дівчата.

Для самої колекціонерки це повернення має бути природним. Не тому, що хтось наказав зберігати традицію, а тому, що люди самі починають цікавитися своїм родинним минулим.

Для кожної речі є свій час. Ми зараз розуміємо, наскільки важливо знати своє коріння, — говорить Оксана.

На її думку, хустку не обов’язково відтворювати лише як частину етнографічного строю. Її можна вписати у сучасний образ, а особливо красиві старі вироби — навіть оформити як картину й зробити частиною інтер’єру.

Хустка підкреслює і зовнішню, і внутрішню красу жінки. А якщо використовувати її як елемент свого стилю — це дуже вишукано, — додає вона.

Свою колекцію пані Оксана вже неодноразово показувала публіці.

У березні 2024 року у Кременчуцькій міській художній галереї відкрилася її виставка «Берегине моя, українська хустко!». Тоді відвідувачам представили святкові, повсякденні та ексклюзивні хустки.

Наприкінці 2024 року понад 50 святкових хусток із колекції Оксани Савченко представили у Горішніх Плавнях у межах експозиції «Краса в хустині споконвічній». Там були речі з Полтавщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини, Закарпаття, Буковини, Київщини, Харківщини, Донеччини та інших регіонів.

Цього року відбулася виставка у Полтавській обласній науковій бібліотеці імені Котляревського.

Сама пані Оксана говорить, що найбільше її вражає реакція відвідувачів. Люди приходять подивитися на красиві тканини та орнаменти, але нерідко знаходять серед них щось дуже особисте.

Хтось згадує мамину хустку. Хтось — бабусину. Хтось раптом розуміє, що подібна річ досі лежить удома у шафі.

Люди підходили, тішилися, подекуди засмучувалися, згадували те, що для них близьке. Бо кожна жінка, повірте мені, має хустку. Можливо, сучасну, а можливо, ту, яка дісталася у спадок від бабусі чи мами, — говорить Оксана.

Мабуть, саме тому колекція Оксани Савченко — не тільки про тканини, візерунки та моду різних десятиліть. Кожна стара хустка тут зберігає чийсь дотик: бабусі, яка колись її носила; батька, який привіз додому; жінки, яка вивезла її з окупації; або людини, яка вирішила віддати родинну річ тій, хто збереже її історію.

І поки ці історії розповідають, хустки залишаються не просто музейними експонатами.

Вони продовжують жити.

Цього року плануємо провести значну потужну для нашого міста виставку в краєзнавчому музеї. Це буде до Дня хустки 5 грудня.

Джерело інформації: Телеграф