Михайло Вовчик: «Ми їдемо не для того, щоб показати італійцям війну. Ми їдемо, щоб показати їм Україну»

Михайло Вовчик – журналіст, громадський діяч та підприємець. Він народився на Львівщині, у місті Турка. Частину дитинства провів між Україною та Молдовою, а приблизно у 12 років, у 2004-му, переїхав до Рима. Тепер намагається більше розповісти італійцям про життя в Україні та показати дещо іншу історію краю іноземцям.

– Розкажіть про свою життєву історію в Італії та тяглість до України

– Це було якраз напередодні Помаранчевої революції. І, мабуть, парадокс у тому, що саме після переїзду до Італії я почав ще сильніше відчувати свій зв’язок з Україною. Я навчався в Італії, закінчив школу, продовжив освіту, знайшов друзів, почав працювати. Але бажання бути пов’язаним з Україною нікуди не зникало. Навпаки, я постійно хотів щось організувати, познайомити українців між собою, показати італійцям нашу культуру. У 2009 році я організував українську дискотеку в Римі. Зараз це може звучати смішно, але тоді такі речі були важливими. Українська молодь потребувала місця, де можна було б зустрітися, поспілкуватися, відчути себе частиною спільноти.

Паралельно я працював в IT-сфері, і займався міжнародними проєктами. Згодом до моєї діяльності додалися Ukraine Lobby & Business Club та українська громадська організація Quasar. Тому мені складно визначити себе одним словом. Я журналіст, громадський діяч, підприємець. Але насамперед — українець, який виріс в Італії та намагається використовувати досвід життя між двома країнами, щоб вони краще розуміли одна одну.

– Ви багато років займаєтеся громадською діяльністю в Італії. Як змінювалася ваша діяльність і які питання українців сьогодні для вас найважливіші?

– На початку все було значно простіше. Я хотів створити комфортне середовище для себе та інших українців, які жили в Італії. У нас була потреба спілкуватися, організовувати заходи, знайомитися. Із цього поступово виросла громадська та культурна діяльність. Але була й інша мотивація, яка залишилася зі мною ще зі шкільних років.

Коли я навчався в Римі, серед моїх однокласників було чимало дітей із заможних італійських родин. У багатьох із них нянями, доглядальницями чи хатніми працівницями працювали українські жінки. І я відчував, що для частини італійців образ України обмежувався саме цим. Мене це зачіпало. Не тому, що в такій праці є щось погане. Навпаки, наші жінки виконували надзвичайно важку роботу. Але мені хотілося, щоб італійці розуміли: Україна — це не лише країна, звідки приїжджають на заробітки. Це країна освічених людей, підприємців, інженерів, науковців, талановитої молоді, сучасних технологій і величезного культурного потенціалу. Я хотів, щоб українців сприймали як рівних. І сьогодні для мене це залишається одним із найважливіших завдань.

Мені хочеться, щоб наша громада в Італії не лише зберігала традиції, а й була активною частиною суспільства: брала участь у культурному житті, розвивала бізнес, створювала професійні зв’язки, допомагала просувати українські інтереси.

Підтримка України не повинна обмежуватися лише українськими прапорами на маніфестаціях. Потрібно ходити на українські концерти, підтримувати наших артистів, купувати українські книжки, розповідати італійцям про наші фільми, знайомити український бізнес з італійським

Саме з таких, на перший погляд, невеликих речей і складається присутність України у світі.

– Що для вас особисто змінилося 24 лютого 2022 року і яку роль ви для себе визначили?

– 24 лютого 2022 року я зустрів в Україні. Я приїхав до Києва буквально за кілька днів до повномасштабного вторгнення. У нас там працював IT-офіс, і я планував займатися його розширенням: новими працівниками, проєктами, розвитком компанії. Але всі ці плани в одну мить втратили актуальність.

У перші дні разом з однодумцями та колегами, переважно з IT-середовища, ми почали займатися волонтерською роботою. Організовували допомогу людям, евакуацію, розміщення переселенців, приймали й розподіляли гуманітарні вантажі. Завдяки багаторічним контактам з українцями в Італії та інших європейських країнах вдалося налагодити міжнародну співпрацю. До нас почали надходити вантажі, зверталися люди, які хотіли допомогти, долучалися волонтери.

Поступово ця робота набула більш системного характеру в межах Quasar та партнерських ініціатив. Паралельно ми намагалися допомагати військовим, зокрема використовуючи професійні контакти й можливості IT-середовища. Але тоді я зрозумів ще дещо.

Мій найбільший ресурс — це не тільки можливість організувати гуманітарну допомогу. Це також знання Італії, мови, суспільства, медійного середовища, наявність контактів і можливість спілкуватися з італійцями напряму. Ми намагалися залучати італійських журналістів, волонтерів, громадських діячів, співпрацювали з дипломатичними установами, поширювали інформацію про Україну. На початку повномасштабного вторгнення багато хто вірив: якщо світ побачить усі ці злочини, війна не зможе тривати довго. На жаль, реальність виявилася значно складнішою. І саме тому сьогодні я вважаю, що інформаційна та громадська робота не менш важлива, ніж у 2022 році. Просто її формати мають змінюватися.

– Нещодавно Ви організували поїздку в Україну для італійських журналістів. Що це була за місія і яка її головна мета?

– Ця ідея в мене виникла не вчора. Насправді я давно хотів привозити італійців в Україну, ще до повномасштабного вторгнення. А після 2022 року вона набула зовсім іншого змісту. Так народилася QUASAR UKRAINE MISSION 2026 — громадська та медійна ініціатива, яку ми реалізували через українську організацію Quasar. У першій пілотній місії взяли участь двоє молодих італійських блогерів та громадських активістів — Alessandro Fornaciari та Davide Adornetto.

До речі, Alessandro вже був в Україні у 2022 році, коли долучався до волонтерської діяльності та гуманітарних ініціатив. Тому для нього це була ще й можливість порівняти Україну перших місяців повномасштабного вторгнення з Україною сьогодні. Наша мета була досить простою: привезти італійців в Україну, дати їм можливість познайомитися з країною, поговорити з людьми та побачити її такою, якою вона є.

Не ідеальною. Не лише героїчною чи трагічною. А справжньою. І найголовніше — щоб після повернення вони могли самі розповідати про Україну своїм друзям, колегам та аудиторії. Я хочу, щоб ці люди стали неформальними амбасадорами України. Причому для цього їм не потрібно повторювати слова, які я їм сказав. Навпаки, набагато важливіше, щоб вони мали власні враження, власні знайомства та власну історію. Бо коли людина говорить: «Я був у Харкові, я бачив Ізюм, я спілкувався з військовими та місцевими жителями», — це зовсім інша розмова. І саме на цьому побудована наша місія.

– Чому було важливо не просто розповідати італійцям про війну, а привезти їх безпосередньо в Україну?

– Тому що, як би прикро це не звучало, європейське суспільство поступово втомлюється від новин про війну. Звичайно, я не порівнюю цю втому з тим, що переживають українці, які живуть під обстрілами, без світла, іноді без тепла та води. Але в Італії війна для багатьох людей уже стала звичним інформаційним фоном.

Ще у 2022 році кожен великий російський удар викликав сильну реакцію. Сьогодні навіть страшні трагедії можуть швидко зникати з інформаційного простору. І я зрозумів, що просто розповідати про війну вже недостатньо.

– Людині потрібно дати можливість познайомитися з Україною...

– Коли ти особисто сидів у кав’ярні у Львові, гуляв Києвом під час повітряної тривоги, спілкувався з молоддю, яка будує плани на майбутнє, а потім побачив життя Ізюма — ці речі залишаються з тобою. Ти вже не сприймаєш Україну як абстрактну державу, про яку сперечаються політики. Ти пам’ятаєш конкретних людей. І коли наступного разу хтось скаже, що українцям потрібно просто погодитися на будь-які умови миру, ти вже можеш поставити собі питання: а що буде з тими людьми, яких я там зустрів? Саме це, на мою думку, неможливо повністю передати через телевізор.

– Що саме ви хотіли показати італійським учасникам? Які місця та зустрічі були для вас принципово важливими?

– Мені хотілося, щоб вони побачили максимально різну Україну. Ми почали місію ще в Римі — із зустрічі в Посольстві України в Італії з Послом Ігорем Брусилом. Потім був Львів. Ми спілкувалися з волонтерами, які допомагають Україні з перших днів повномасштабного вторгнення, зустрічалися з місцевими жителями, записували інтерв’ю. Побували в Гарнізонному храмі, де особливо гостро відчувається ціна війни.

Відвідали салезіянський Центр святого Івана Боско. Отець Андрій Боднар показав нам навчальні приміщення та майстерні. Італійців справді вразило, що в Україні є заклади професійної освіти такого рівня. Ми були в Шевченківському гаю, відвідали Zenyk Art Gallery, знайомилися з українськими артистами. Під час концерту познайомилися з гуртом Mirami. Alessandro навіть мав можливість зі сцени звернутися до українських глядачів. Це була дуже емоційна мить, тому що щирість іноді зрозуміла і без перекладу.

У Києві італійські учасники відвідали матч «Динамо» на стадіоні імені Лобановського. Ми також потрапили на прем’єру українського фільму «Потяг “Червона рута”». Для мене все це було принципово важливо. Адже я хотів показати не тільки Україну, яка бореться, а й Україну, яка продовжує створювати кіно, грати у футбол, проводити концерти, навчати молодь. У Полтаві ми записали цікаве інтерв’ю з колишньою заступницею міського голови Тетяною Бардіною. А найважливішою частиною маршруту стала Харківщина та Ізюм. Там італійці побачили зовсім іншу реальність: руйнування, наслідки окупації, життя людей поруч із постійною небезпекою.

Мали нагоду поспілкуватися і провести час із військовослужбовцями 3-ї штурмової бригади. І це, мабуть, стало однією з найцінніших частин поїздки. Ми планували також Одесу, але через складну логістику не встигли. І це був важливий досвід: наступні місії потрібно готувати ще ретельніше.

– Якою була реакція італійців? Чи були моменти, які особливо змінили їхнє сприйняття України?

– Таких моментів було чимало. Наприклад, у Львові ми одного дня сиділи в гарному закладі, замовили устриці, випили просекко. Сонце, люди навколо, місто живе звичайним життям. Італійців це вразило. Один із них неодноразово запитував мене: як працює українська економіка під час війни? Звідки люди беруть гроші? Як можуть працювати ресторани, бізнес, культурні заклади?

А я хотів, щоб вони самі знайшли відповіді. Потім були зустрічі з українськими артистами, підприємцями, молоддю. Вони побачили, що країна не зупинилася. Зовсім інші емоції викликала Харківщина. Ми гуляли Ізюмом. Там інакше відчувається час. Коли бачиш вулиці прифронтового міста, захисні сітки, зруйновані будівлі, а водночас людей, які працюють, п’ють каву, виховують дітей, — починаєш по-іншому оцінювати звичайні речі. Особливо сильне враження на них справило спілкування з військовими. Нас гостинно прийняли хлопці з 3-ї штурмової. Ми разом вечеряли, розмовляли про життя, політику, Італію, Україну, про звичайні людські речі. Італійці змогли спілкуватися з ними англійською без посередників.

Мені здається, що саме такі неформальні розмови залишають найглибший слід. Звичайно, були й складні запитання — про мобілізацію, ТЦК, проблеми держави. Я не намагався створювати враження, що в Україні все ідеально. Але хотів, щоб вони не робили висновків за одним відео із соціальних мереж чи окремим скандалом, а намагалися зрозуміти ширший контекст. Не знаю, чи можна змінити світогляд людини за одну поїздку. Але я точно побачив, що після неї хлопці почали говорити про Україну значно глибше.

– Наскільки складно сьогодні донести до європейської аудиторії реальність війни?

– З кожним роком це стає складніше. У 2022 році Україна перебувала в центрі уваги. Сьогодні за увагу європейського суспільства конкурують десятки інших тем: економіка, міграція, внутрішня політика, інші міжнародні конфлікти. Крім того, існує проблема дезінформації та політичних маніпуляцій.

Іноді мені здається, що певні люди в Європі прекрасно розуміють, хто на кого напав, але їм просто зручніше не заглиблюватися в наслідки. Проте я не хотів би зводити все до критики італійців. В Італії є величезна кількість людей, які з 2022 року допомагають Україні, підтримують українських біженців, організовують гуманітарну допомогу.

Нам важливо не втратити цих людей та залучати нових. І я не перебільшую власну роль. Є багато людей, організацій та журналістів, які роками роблять цю роботу. Моя ідея — запропонувати ще один інструмент. Не тільки говорити з європейцями про Україну, а допомагати їм знайомитися з українцями.

Я переконаний, що один особистий контакт іноді може виявитися ефективнішим за десятки публікацій

– Наскільки відрізняється сприйняття війни в Україні та Італії? Що найважче пояснити європейцям?

– Найбільша різниця полягає в тому, що для українців війна — це питання власного існування, а для багатьох європейців — зовнішньополітична проблема. Коли над твоїм містом літають ракети й дрони, коли ти не знаєш, чи буде завтра світло, коли твої друзі на фронті, — ти сприймаєш реальність зовсім інакше. В Італії людині природно хочеться, щоб війна швидше закінчилася. І це абсолютно зрозуміле бажання. Але складність починається тоді, коли люди говорять про мир, не замислюючись над тим, якою буде його ціна для українців.

Ми повинні пояснювати, що для нас ця війна почалася не у 2022 році, а у 2014-му. Ми маємо досвід окупації, переслідувань, примусового переселення людей. Тому питання гарантій безпеки для України — це не теоретична дискусія. Я часто думаю про київський Майдан, про тисячі прапорців та фотографій загиблих захисників. Для іноземця це може стати моментом усвідомлення: за кожним прапорцем стоїть чиєсь життя. І тоді виникає питання: що означає справедливий мир для людей, які заплатили таку ціну? Мені хотілося б, щоб європейці краще розуміли саме цей причинно-наслідковий зв’язок. Адже просто припинити стріляти й створити умови, за яких війна не повториться, — це не завжди одне й те саме.

– Які інструменти найкраще працюють, щоб говорити з італійським суспільством про Україну?

– На мою думку, найефективніший інструмент — особисте спілкування. Але важливо не просто говорити емоційно. Потрібно добре знати історію, політику, розуміти міжнародні відносини. Коли виникає дискусія про Крим, Донбас, НАТО, Будапештський меморандум чи причини війни, ми повинні вміти пояснити факти зрозумілою для співрозмовника мовою.

Іноді потрібно використовувати аналогії, близькі італійцям. Італієць може не знати деталей української історії, але він добре розуміє, що таке право людини захищати власний дім. Ще один важливий інструмент — культура. Я завжди закликаю українців в Італії відвідувати концерти українських артистів, підтримувати наше кіно, запрошувати італійських друзів на українські заходи.

– Після місії відбулося інтерв’ю за участю Посла України в Італії. Чому для вас був важливий такий формат?

– Передусім хочу подякувати Послу України в Італії Ігорю Брусилу. Коли я розповів йому про ідею місії, він дуже позитивно відреагував і запросив нас розпочати її із зустрічі в Посольстві України в Римі. Для наших італійських учасників це був важливий момент. Вони побачили, що українська дипломатія відкрита до громадських ініціатив, готова спілкуватися з молоддю, журналістами та представниками медіасередовища. Після повернення я повідомив Послу, що місія завершилася, подякував за підтримку та поділився першими результатами. І тоді виникла досить цікава ідея: провести інтерв’ю, але помінятися ролями. Зазвичай журналісти ставлять запитання Послу.

– А цього разу Посол ставив запитання журналістам та учасникам місії.

– Що вони побачили? Що їх найбільше вразило? Чи змінилося їхнє ставлення до України? Як вони тепер оцінюють необхідність допомоги Україні? Мені здається, це дуже хороший формат. Він дозволив показати італійській аудиторії не лише позицію української держави, а й особисті свідчення італійців, які щойно повернулися з України. Ми не робили великої студійної постановки: телефон, мікрофони, штатив, жива розмова. Іноді цього цілком достатньо, щоб записати змістовний матеріал. Ще раз дякую пану Послу та команді Посольства за підтримку нашої ініціативи. Для мене символічно, що перша QUASAR UKRAINE MISSION розпочалася в Посольстві — і завершилася зустріччю там же, але вже з новими враженнями та історіями.

– Чи відчуваєте Ви відповідальність за те, яку Україну бачать італійці через вашу діяльність?

– Безумовно. Я виріс в Італії й добре розумію, які стереотипи про Україну існували і, на жаль, частково досі існують. Для когось Україна — це країна заробітчан. Для когось — частина колишнього Радянського Союзу. Для когось після 2022 року — винятково країна війни. Але Україна значно складніша та цікавіша.

Я хочу, щоб італійці побачили сучасну державу, де розвиваються технології, працюють IT-компанії, існує сильне підприємницьке середовище, народжуються цікаві культурні проєкти. Щоб вони побачили наш сервіс, ресторани, цифрові державні послуги, молодих підприємців, які готові створювати бізнес навіть у складних умовах.

Під час місії мене дуже тішила реакція італійців на звичайні для нас речі. Наприклад, на професійний навчальний центр Салезіян у Львові. Або на український кінопоказ. Або на те, наскільки сучасно може працювати український бізнес. Це речі, які не завжди потрапляють у міжнародні новини.

Але я не хочу створювати ідеалізовану картинку України. У нас є корупція, складні політичні питання, соціальні проблеми. Ми не ідеальні, як і будь-яка інша країна. Саме тому важливо показувати реальне суспільство, а не рекламний буклет.

Україна не повинна бути для Європи лише країною, яку потрібно жаліти. Я хочу, щоб нас поважали. Поважали за стійкість, освіту, підприємливість, культуру, прагнення свободи й бажання розвиватися

– Як за понад 20 років життя в Італії змінилося ваше відчуття української ідентичності?

– Це цікаве питання. Я пам’ятаю себе ще підлітком у Римі, після Помаранчевої революції. Я тоді дуже пишався тим, що я українець. У мене навіть була власноруч зроблена прикраса — я взяв українську монету номіналом п’ять копійок, зробив у ній отвір і носив на помаранчевій стрічці як символ тризуба. Пізніше в мене був золотий тризуб, який я носив багато років. Мені хотілося, щоб усі знали, звідки я. З часом моє ставлення до патріотизму стало дещо іншим.

Я й сьогодні дуже люблю Україну, але дедалі більше переконуюся, що патріотизм не обов’язково вимірюється кількістю прапорів чи вишиванок. Можна носити українську символіку, але мало що робити для своєї країни. А можна не носити її щодня, зате роками допомагати людям, працювати над українськими проєктами, підтримувати культуру, створювати міжнародні зв’язки. Для мене друге значно важливіше. Життя в Італії також допомогло мені по-новому подивитися на Україну.

Наші країни, на мою думку, мають чимало спільного. Італія дуже різноманітна. Неаполь, Мілан, Рим, Сицилія — це різні культури, характери, традиції. Так само й Україна: Львів, Київ, Харків, Одеса, Полісся, Карпати. Мені хочеться, щоб італійці відкривали цю різноманітність. І, можливо, саме тому я так і не перестав мріяти про життя між цими двома країнами.

– Що особисто мотивує вас продовжувати цю роботу?

– Насправді мотивація досить проста. Я хочу, щоб якомога більше людей в Італії розуміли Україну та підтримували її право на незалежність, свободу й безпечне майбутнє. Ми не маємо безмежних ресурсів для міжнародної інформаційної роботи. Але в нас є люди. Є українські громади за кордоном, волонтери, журналісти, підприємці, культурні діячі, дипломати, просто небайдужі громадяни. І я переконаний, що все це можна об’єднувати. Коли ми були на Харківщині й спілкувалися з військовими, я ще раз зрозумів цінність цієї ідеї. Італійці, які познайомилися з цими хлопцями, тепер сприйматимуть новини про Україну інакше. Вони знають їхні обличчя, імена, пам’ятають розмови, жарти, спільну вечерю. І якщо завтра ці люди почують неправдиву інформацію про українських військових або Україну загалом, у них буде власний досвід, із яким вони зможуть це порівняти.

Можливо, хтось із них пізніше долучиться до гуманітарної допомоги. Хтось розповість про Україну своїм друзям. Хтось запросить українського артиста до Італії. Це можуть бути невеликі речі. Але мені здається, що саме з них і народжуються великі зміни. Я не претендую на якусь особливу роль. Просто намагаюся робити те, що вмію, використовуючи контакти й досвід, які накопичив за ці роки. І, чесно кажучи, мені приємно бачити, що це дає результат.

– Якою ви бачите свою місію далі? Що потрібно зробити, щоб українсько-італійський діалог став сильнішим?

– Я хотів би, щоб QUASAR UKRAINE MISSION не залишилася одноразовою поїздкою. Наша перша місія у 2026 році була пілотною. Ми побачили, що формат працює, але також зрозуміли, скільки організаційних моментів необхідно доопрацювати. Планування маршруту, транспорт, безпека, погодження зустрічей, робота з журналістами та громадськими організаціями — усе це потребує значно більшої підготовки. У перспективі хотілося б організовувати такі поїздки регулярно — можливо, раз на місяць або раз на два місяці, залежно від можливостей і безпекової ситуації. Але я точно не хочу перетворювати це на воєнний туризм.

Мене не цікавить модель, коли людина приїжджає зробити кілька фотографій біля зруйнованого будинку та повертається додому з красивим контентом. Мене цікавить тривалий людський зв’язок між українцями та іноземцями

Я хотів би, щоб до таких місій долучалися українські волонтерські організації, культурні центри, університети, журналісти, представники бізнесу. Щоб молоді італійці знайомилися з молодими українцями, спілкувалися без посередників, обмінювалися досвідом, підтримували зв’язок після повернення. І не обов’язково обмежуватися Італією. У майбутньому ця ініціатива могла б об’єднувати учасників з інших європейських країн. Водночас такі поїздки мають відбуватися відповідально: з урахуванням безпеки, українського законодавства та реальних можливостей організаторів.

Моя мрія — щоб через кілька років у різних європейських країнах були сотні людей, які можуть сказати: “Я знаю Україну не з телевізора. Я там був. Я маю там друзів. І я розумію, за що ці люди борються

Тому що найкращою громадською дипломатією іноді стає звичайна людська дружба. І саме в цьому головна ідея QUASAR UKRAINE MISSION:Ми їдемо не для того, щоб показати іноземцям війну. Ми їдемо, щоб показати їм Україну. See Ukraine with your own eyes.

Джерело інформації: агентство “Великий Київ”