У Кременчуці попрощалися з військовим В’ячеславом Бурим. Його два роки вважали зниклим безвісти
Сьогодні, 12 серпня, у Кременчуці прощаються із 41-річним військовослужбовцем В’ячеславом Бурим. Він загинув 8 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Відтоді захисника вважали зниклим безвісти.
В’ячеслав народився у Кременчуці, розповідає офіцер відділення цивільно-військового співробітництва лейтенант Іванчиков. Навчався у гімназії №29, згодом закінчив професійно-технічне училище №2. Працював будівельником.
У війську служив солдатом, гранатометником механізованого відділення. Загинув поблизу міста Торецьк Бахмутського району Донецької області.
Провести В’ячеслава в останню путь прийшов і його побратим Дмитро. Чоловіки познайомилися ще під час проходження військово-лікарської комісії. Згодом їх разом відправили на навчання. Дмитро пам’ятає, як В’ячеслава проводжали друзі.
— Ми вже в автобусі сиділи, і вони давай трохи розхитувати автобус — ну, типу, так прощалися.
На навчанні В’ячеслав та Дмитро майже не розлучалися: жили в одному наметі, потім у бліндажі, знову в одному наметі. Навіть посилки намагалися ділити навпіл.
— Коли мені висилали якусь посилку, я казав, щоб усе було у двох екземплярах. Неважливо, що там — сигарети чи ще щось. І він теж.
Побратим пригадує, як В’ячеслав хотів балаклаву із зображенням черепа. Йому прислали одразу дві — одну для себе, іншу для товариша.
— Ми і ходили. А у нас такі бороди. У мене була борода, і в нього. Його Бурим називали, а мене — Бородою.
Саме почуття гумору — одна з рис В’ячеслава, яку Дмитро згадує першою.
— Він, знаєте, такий… Те, що душа компанії — це як мінімум. На мою думку, людина розумна. А одна з ознак розумної людини — це хороше почуття гумору. У нього воно було із самого початку.
Навіть військові вправи вони намагалися перетворювати на щось веселе. Під час навчань військові мали пересуватися парами з автоматами, прикриваючи один одного. В’ячеслав із Дмитром придумали власну версію вправи.
— Ми зі Славкою стоїмо, зараз біжимо. Я кажу: «Давай, як мушкетери». І ми замість автоматів — наче шаблі. Кричимо «крию» і так розходимося.
Після завершення навчання побратими сподівалися служити разом. В’ячеслав не хотів потрапити у танкісти, пригадує Дмитро. Зрештою їхні шляхи розійшлися: В’ячеслав потрапив до 32-ї бригади, а Дмитро — до іншої.
В’ячеслав додатково поїхав до Львова здобувати фах гранатометника.
— А я танкіст. Гранатометник — це протитанкіст. Я йому говорю: «Ти нормальний? У танкісти не потрапив — значить, у протитанкісти», — згадує Дмитро.
Після розподілу вони продовжували телефонувати один одному. Якщо поговорити не вдавалося, короткими повідомленнями давали знати: усе добре.
8 липня 2024 року Дмитро повернувся із виїзду, де дві доби не мав зв’язку. Тоді й побачив повідомлення від В’ячеслава, надіслане кількома днями раніше.
— Дивлюсь у Signal, а він мені пише, що у нас «мінуси», ми виходимо. Пише: «Братуха, як ти?» У мене телефона не було. Я це читаю вже у понеділок. Передзвонюю — немає зв’язку. Думаю, ну, потім…
«Потім» не настало. Уже в четвер Дмитрові зателефонувала дружина і повідомила: матері В’ячеслава прийшло сповіщення, що син зник безвісти.
Майже два роки його рідні жили надією.
На запитання, про що вони мріяли на війні, Дмитро відповідає просто: про відпустку. День народження В’ячеслава був у травні, Дмитра — у жовтні.
— Він мені каже: «Борода, ми твоє відпразнуєм». Я стою, мовчу. Говорить: «А у тебе коли?» Я кажу: «У жовтні». І питаю: «Як думаєш, відпразнуємо?» Він так на мене подивився…
На війні, каже він, кожен наступний місяць був невідомістю.
Директор Кременчуцького спортивного ліцею Олександр Кириченко знав В’ячеслава як сина працівниці закладу Наталії Бурої.
За його словами, В’ячеслав умів працювати руками, певний час працював у Польщі, а потім повернувся в Україну.
— Він працьовитий, він здібний, закінчив 29-ту школу. Володів багатьма ремеслами, працював за кордоном у Польщі. Повернувся в Україну, не раз ходив у військкомат, потім у ТЦК для того, щоб захищати Батьківщину.
Олександр Кириченко розповідає, що після звістки про зникнення В’ячеслава колектив ліцею підтримував його матір та разом із нею сподівався, що військовий повернеться.
— Були великі сподівання, коли повідомили, що він безвісти відсутній, а це було у липні 24 року. І весь наш колектив сподівався і вселяв віру Наталії Миколаївні, що різні ситуації бувають, що пройде час.
Мати військового долучалася до акцій на підтримку зниклих безвісти — у Кременчуці та за його межами.
— Практично всі вихідні дні вона проводила у колі людей, які живуть сподіваннями, болем і, не дай Боже їм зневіритися, що щось відбудеться.
За словами Олександра Кириченка, навесні родина отримала інформацію про збіг ДНК. Згодом провели повторне дослідження.
— На превеликий жаль, уже звістку ми отримали безпосередньо весною, що є відповідні дані по ДНК. Зробили ДНК, потім повторне ДНК і визначили, що це Славік.
У В’ячеслава залишилися мати, донька та колишня дружина. Після панахиди у Свято-Миколаївському соборі поховали воїна на Свіштовському кладовищі у меморіальному секторі почесних поховань захисників і захисниць України.
Джерело інформації: Телеграф