«За час життя у Кременчуці зв’язала тисячі іграшок»: переселенка із Запоріжжя знайшла нове захоплення

До повномасштабного вторгнення Людмила Іванівна Андрющенко жила в Запорізькій області. Майже все своє професійне життя вона присвятила педагогіці.

Я пропрацювала 51 рік учителькою початкових класів. Маю звання «Відмінник освіти України», «Старший учитель», вищу кваліфікаційну категорію. Працювала з маленькими дітьми, і мені це дуже подобалося.

Вона зізнається, що любила свою професію, але після десятиліть роботи захотілося нарешті пожити для себе.

У 70 років уже хотілося вільного життя. Щоб уранці не вставати дуже рано, нікуди не поспішати. Думаю: піду на пенсію, буду ходити по гриби. У нас там ліс, а я дуже люблю збирати гриби.

Та насолодитися омріяним відпочинком не вдалося. Спочатку на заваді стала важка хвороба, а згодом — війна.

Після виходу на пенсію Людмила Андрющенко зіткнулася із серйозними проблемами зі здоров’ям. У неї почалися сильні напади, причини яких лікарі тривалий час не могли з’ясувати.

У мене були страшні напади. Такі страшні, що мені навіть зробили дві операції, яких, як з’ясувалося, не потрібно було робити. Лікарі не знали, що зі мною відбувається.

Допоміг випадок. Під час чергового нападу вона потрапила до лікарні швидкою допомогою. Там одна з лікарок порадила звернутися до імунолога. Людмила Іванівна поїхала до Полтави. Саме там, завдяки лікарці Юлії Олександрівні, нарешті вдалося встановити діагноз.

У мене виявили дуже рідкісне захворювання — спадковий ангіоневротичний набряк. Мені сказали, що в Україні таких хворих менш як сто. Через це лікарі часто навіть не знають, що це за хвороба.

Спадковий ангіоневротичний набряк — рідкісне генетичне захворювання, яке спричиняє повторні напади набряків різних частин тіла. Особливо небезпечні набряки язика та гортані, адже вони можуть перекривати дихальні шляхи.

І саме через хворобу 24 лютого 2022 року Людмила Іванівна опинилася далеко від дому.

Напередодні повномасштабного вторгнення молодша донька приїхала до матері, щоб супроводити її на чергову операцію. Тоді медики припускали, що причиною нападів може бути камінь. Операцію запланували в Запоріжжі.

Ми встали дуже рано, виїхали з дому, проїхали Мелітополь. Нічого не чули й не знали, а там уже бомбили. І тут нам телефонують та кажуть: «Почалася війна». Ми просто в ступорі. Не знаємо, що робити, куди їхати.

Попри страшну новину, вирішили продовжити дорогу. Операцію провели. А вже наступного дня медики порадили виїжджати з міста.

Нам кажуть: «Кудись їдьте, бо ви ж бачите, що відбувається». А додому я повертатися боялася. Наше селище вже опинилося в окупації.

У Кременчуці була 12-річна онука, до якої поспішала донька, тому жінка поїхала разом із нею. Так на другий день війни Людмила Іванівна опинилася в нашому місті.

Кременчук любила ще до війни, але серце залишилося вдома

Кременчук для Людмили Андрющенко не був незнайомим містом. Ще працюючи у школі, вона часто приїжджала сюди до доньки Тетяни.

Ви знаєте, я ж часто тут бувала. Коли в мене були канікули, особливо зимові чи літні, обов’язково їхала до Тетяни. І мені Кременчук дуже-дуже подобався.

Ба більше, жінка навіть мріяла колись пожити тут довше. Ця мрія здійснилася, але зовсім не так, як вона собі уявляла. Замість спокійного відпочинку — вимушене переселення, тривога за рідних, невизначеність та орендоване житло.

Мені тут дуже подобається, люди хороші, місто гарне. Але додому ж, звісно, хочеться. Усе одно додому хочеться.

Могла працювати на фабриці іграшок, але випадково стала вчителькою

Коли розмова заходить про рукоділля, Людмила Іванівна помітно пожвавлюється. Каже, що любов до творчості супроводжувала її з раннього дитинства.

Я з самого дитинства дуже любила малювати. Навіть коли навчалася в інституті, не могла просто так сидіти, щоб чогось не малювати. На уроках теж постійно щось малювала.

Цікаво, що в юності вона могла обрати зовсім іншу професію. Мріяла працювати на фабриці дитячих іграшок. Але в жінки не було батьків, і вона не знала, як туди потрапити. І коли подружки вирішили вступати до педагогічного училища, Людмила теж пішла із ними.

Після педагогічного училища Людмила Іванівна почала працювати вчителькою, а згодом вирішила переїхати із рідної Донеччини до Запорізької області.

Я дуже захоплювалася запорізькими козаками. Ще з дитинства вони мені здавалися якимись особливими. А ще кавуни, дині, природа… Для мене Запорізький край був особливим. От і захотілося туди поїхати.

Там вона залишилася, створила сім’ю, народила й виховала двох доньок. Тепер вже має трьох онуків і двох правнуків.

Після переїзду до Кременчука Людмила Іванівна довго не могла знайти собі заняття. Людина, яка понад пів століття щодня ходила на роботу, спілкувалася з дітьми й колегами, раптом опинилася в нових обставинах.

Я не знала, чим себе зайняти. Почала в’язати. Спочатку шкарпетки, светри, шапки — усе, що завгодно. Я ж уміла в’язати спицями.

А потім хтось із рідних запропонував спробувати робити іграшки.

Свій перший виріб Людмила Іванівна створила звичними спицями.

Першого зайця я зв’язала спицями. Але побачила, що це дуже незручно. Думаю: «Усі в’яжуть гачком, буду і я». Почала дивитися в інтернеті, як люди в’яжуть іграшки. Дивилася, пробувала. І в мене все виходить! А головне — мені це дуже подобається.

Так поступово звичайне заняття перетворилося на справжнє захоплення.

За понад чотири роки роботи Людмила Андрющенко виготовила величезну кількість іграшок. Асортимент її виробів надзвичайно різноманітний.

Це й маленькі брелочки, і зайці. Зайців, мабуть, найбільше в’язала. Коти, тигри, дракони, свинки, черепашки. Дуже багато ляльок. Мені особливо подобається в’язати ляльок. Вони такі красиві виходять!

З роками майстерність настільки зросла, що деякі вироби вона може створювати вже без детальних інструкцій. Для великих іграшок майстриня найбільше любить використовувати м’яку плюшеву пряжу.

Мені дуже подобається в’язати із плюшевої пряжі. Але великі іграшки зараз не дуже людям потрібні. Тому більше працюю з акриловою, бавовняною та іншою пряжею. Роблю менші іграшки, які люди охочіше беруть.

Попри багаторічний досвід, майстриня не прагне робити абсолютно однакові вироби. Навпаки, каже, найцікавіше, що кожен має власний характер.

От я можу зв’язати кілька іграшок за однією схемою. А вони всі виходять різні. Одна наче здивована, інша весела, ще якась серйозна. Вони всі з різними характерами.

Особливе місце серед робіт Людмили Андрющенко посідають іграшки, пов’язані з українськими захисниками. Майстриня виготовляла їх і для передачі на фронт.

Серед таких виробів була ціла серія в’язаних Псів Патронів — відомого пса-сапера, який став одним із символів роботи українських рятувальників під час війни.

Створювала вона й іграшки у вигляді українських військовослужбовців. За словами жінки, такі вироби мають особливе значення. Адже іноді маленька іграшка може стати для людини особистим оберегом, нагадуванням про дім та близьких.

Одна з історій, пов’язаних із такими замовленнями, особливо запам’яталася майстрині.

Якось на вулиці підійшла молода жінка. Вона уважно роздивилася іграшки й запитала, чи можна виготовити незвичайну черепашку — у камуфляжному забарвленні. Виявилося, що її чоловік — військовослужбовець, а його позивний — «Черепашка».

«Продам іграшку — куплю комусь подарунок»

Частину своїх виробів Людмила Андрющенко дарує друзям, знайомим та близьким. Інші пропонує придбати кременчуківцям. Каже, що для неї це не лише захоплення, а й можливість мати власні невеликі кошти.

Пенсії ж у нас невеликі. А ми живемо в орендованій квартирі, за неї треба платити. Або, наприклад, у когось свято. Хочеться подарувати щось своїм близьким чи знайомим. І мені хочеться купити подарунок за власні гроші, щоб не тягнути із сімейного бюджету. Я продам іграшку, куплю щось їм на подарунок. І мені приємно.

При цьому багато іграшок вона просто віддає людям. Каже хочеться, щоб людям було приємно.

Людмилу Іванівну часто можна побачити в сквері Бабаєва та в парку з її виробами. І хоча перехожих спочатку приваблюють яскраві іграшки, нерідко знайомство продовжується вже звичайною розмовою.

Люди цікавляться. І не тільки іграшками, а й мною. Знайомляться, розпитують, спілкуються.

Жінка розповідає, що серед нових знайомих є люди різних професій, зокрема представники творчого середовища.

Для людини, яка все життя працювала з дітьми, звикла до постійного руху й живого спілкування, це особливо важливо.

Попри те, що Людмила Андрющенко вже створила тисячі робіт, у творчих конкурсах та виставках вона поки не брала участі. Але хоче провести власну виставку.

Правда, я навіть не знаю, де це можна зробити, куди звертатися. Але, якщо мені допоможуть… Це буде прекрасно, якщо кременчуківці зможуть побачити не лише окремі вироби, а й цілу експозицію робіт.

За усмішкою Людмили Іванівни, її життєрадісністю та любов’ю до спілкування приховується великий біль. Розмова стає зовсім іншою, коли запитую, про що вона найбільше мріє.

Звичайно, всі мріють про мир. І про те, щоб повернутися додому.

Для неї повернення — це не лише про рідне селище, звичні вулиці чи власний будинок. Це насамперед про можливість знову бути поруч із родиною.

Старша донька працює в Італії. Через війну сім’я опинилася розділеною між різними містами та країнами. За роки вимушеного перебування у Кременчуці Людмила Іванівна втратила чоловіка.

Поки я тут була, чоловік помер. У нього було дуже слабке серце. Він там залишився один, бо я тут, а він там.

Є ще одна мрія, від якої у Людмили Іванівни змінюється голос. У неї є маленька правнучка. Дівчинці вже чотири роки. Але прабабуся досі не мала можливості її обійняти.

Ви розумієте, у мене є правнучка, їй уже чотири роки, а я жодного разу її не тримала на руках.

Тож саме про цю зустріч мріє найбільше.

Питаю, що вона зв’язала б, якби захотіла в одній іграшці передати всі свої почуття та мрії. Людмила Іванівна замислюється.

Ой, навіть не знаю… Мабуть, велике серце зв’язала б…

Раніше ми писали про харків’янку Анастасію Стороженко після переїзду знайшла натхнення у творчості.

З Бахмута до Кременчука або Шлях до нового життя педагога з вокалу Ольги Богданової.

Джерело інформації: Телеграф